Екатерина Евстратова
Слишком тихо кричит сознание.
Слова его где-то вдали.
Не верю в твои обещания..
Мир мой, к черту вали.
Между прочим,
Ти стоїш один на роздоріжжі.
Куди ж іти?
Яким є вірний шлях?
Проходять дні, проходять сірі тижні,
летять роки..
Й твій поруч їде дах..
Немає змісту лікувати шрами
Над ними плакати та згадувати біль
Все що було у серці та між нами
Вже знищила січнева заметіль.
Немає сенсу більше роздивлятись,
Від минулого залишені сліди.
Я настолько пропиталась дымом,
суетою личностей, дорог,
мыслями ненужными, дурными.
Сквозь просяк меня городской смог.
Дышать всё стало тяже, с каждым вздохом..
Смотреть бы реже на тупые лица.
Я згадаю тебе ще не раз.
Хоч немає у цьому і понту.
Хоч не встигло і сонце для нас
засвітити і пів горизонту.
Я згадаю тебе і нажаль.
Мені боляче буде все також.
Вокзальними стежками,
дорогими кафешками,
зкуйовдженим містом
(в якому так тісно),
кроками, бігами,
літанням та брасом
Це моя неосяжна зима.
Як життя - чарівна й нестабільна.
Вона в серці, в душі, на устах.
Швидка та до болі повільна.
Один день - наче й снігу нема.
Другий тут - тримай, по коліна.
Бабусі.. Які ж вони світлі..
Які ж чисті та щедрі вони..
Головне у житті їхнім - діти..
Щоб щасливі ті завжди були..
Щоб ситі і звісно здорові..
Як же це не цінуємо ми..
Не зраджуй її морально,
не зраджуй її фізично.
Ти будеш її останнім,
вона - твоєю, навічно.
Не шукай для цілунку причину,
не зви її мрії дитячими.
Твої очі вже не гріють.
Холодні руки обіймають порожнечу.
Справді дивно..
Як швидко розумієш такі речі.
Справді лячно,
Пиши, моя дівчинко, пиши..
Рими насправді рятують,
поки зовні у світі та в тихій душі
звірі дикі лютують.
Пиши, моє сонце, думай, римуй.
Після себе лишити б слід
та на краплю змінити світ.
Розміняти дурниці на мудрість,
віддати за чесність паскудність..
Розтопити б навкруги лід.