Екатерина Евстратова
Досить слів! Вони тепер зайві..
Я не хочу чути брехню.
Від тузів твоїх рвуться рукави
та не граю я більше в цю гру.
Кинь в запаси для когось, дурніше,
ці дитячі свої балачки.
Я стану твоєю вітчизною,
я стану твою родиною,
я буду для тебе різною,
я буду для тебе єдиною.
Я буду для тебе спокоєм,
я буду для тебе розвагою.
Може мені важко,
може мені нормально,
може ще досі тихо,
може занадто, криком.
Ніжно співає пташка
чи плаче вона так гарно,
Все так хаотично,
так спонтанно.
Невблаганно нас чарує небо.
І так не звично
віддавати шану
кожній хвилині коли я біля тебе.
Я памятью отравлена своей..
И нет наверное коварней в мире яда.
Ведь то, что убивает по сей день,
моя «заслуга», я сама создала.
Мои укоры криком бьются в зеркала.
Ми втрачаємо мрію свою на шляху
зрозумівши її недосяжність.
Зрозумівши стежку доволі важку
та обставин життя невблаганність.
Ми втрачаємо мрію, назавжди бува
Пробач, що кохала,
хоч ти був невірним.
Пробач, що чекала
у чотирьох стінах
Плекала, питала:
"Все добре між нами?"
В тобі назавжди печатка
як виріз, опік чи шрам.
Не закриє ніяка лататка.
Не під силу вона лікарям.
Не зійде.. Вкипіла до смерті.
До останнього подиху твого.
Розмовляй зі мною більше, розмовляй.
Тамую спрагу я від ніжності розмов.
Від слів твоїх сильніш всіляких сяйв
в моїй тіні твій світлий ореол.
Мила, розкажи про дивний світ.
Я умею улыбаться сквозь злость.
Я умею вставать утром ранним.
Делать так что бы сердце зажглось
Но жить я умею ли, мама?
И любить я умею так сильно,
Так что б с верой и безустанно.
Блакитні очі..
Очі неба..
Хіба це все що мені треба?
Шепіт ніжний
Мрії повінь..
Коли ти ловиш напівслові?
Ти добрий, чистий та щирий.
Мені шкода трохи тебе.
Адже долі напір настирний,
змінив з такої ж мене.
Хоча щось у душі ще гуркоче,
може лишилось, чи ні?