Екатерина Евстратова
В тобі назавжди печатка
як виріз, опік чи шрам.
Не закриє ніяка лататка.
Не під силу вона лікарям.
Не зійде.. Вкипіла до смерті.
До останнього подиху твого.
Заглядай наперед - повір, ти ніщо не побачиш,
адже що буде завтра насправді живе за завісою.
Я знаю, ніколи цікавість до цього секрету втратиш
та краще живи своєю більше ти дійсністю.
Може за місяць на п'єдистал невідомий життя тебе витягне
За нашим вікном знову сніг
Хоча надія була на весну.
Як же спокою шукала у сні.
Та тепер.. Наврядчи засну.
За нашим вікном - заметіль.
Хоча надія була на тепло.
Я напишу останній вірш про тебе,
прощальний вальс, з емоцій та зі слів.
Ти моя нездолана ереба,
чи так треба?
Шлях вже наш зотлів.
Я згадаю тебе ще не раз.
Хоч немає у цьому і понту.
Хоч не встигло і сонце для нас
засвітити і пів горизонту.
Я згадаю тебе і нажаль.
Мені боляче буде все також.
Блакитні очі..
Очі неба..
Хіба це все що мені треба?
Шепіт ніжний
Мрії повінь..
Коли ти ловиш напівслові?
Був час колись, була мова.
Відтяло її. В одну мить.
Стало важко вхопитись за слово,
яке швидко від мене біжить.
Був час колись, була сила.
О люде, люде, люде.. Подуріли!
Вже від абсурду пухне голова.
Верхівка й Рашки, й наша захворіла,
остання стадія діагнозу - війна.
І потерпають люди, прості люди.
Бачиш сам..
Ми з тобою банкроти.
В нас немає нічого - нажаль.
Лиш обірванні струнами ноти,
пляшка віскі, лід та печаль.
Колискова годинникових стріл
пронизує у повній німоті
бетонних стін
й нагадує, що час є у житті
з усіх сторін
тримаючи
Анастасія
У душі його світ навпаки, незнайомий,
Один погляд запав у програмі як вірус.
У ній щось нове, щось йому не відоме.
Як лиш в очах ці чари вмістила?
Мені хотілося б знищити зорі,
щоб світлом не різали очі.
Закрити навічно всі штори,
щоб сонце лихий хтось зурочив.
Щоб спів такий мирний пташиний,
гнав вітер подалі від мене.