Екатерина Евстратова
Мені страшно,
коли життя замикається в коло
кожен день у цикл стає однаковий.
Мені дивно,
коли люди тікають по сірим домівкам,
Заглядай наперед - повір, ти ніщо не побачиш,
адже що буде завтра насправді живе за завісою.
Я знаю, ніколи цікавість до цього секрету втратиш
та краще живи своєю більше ти дійсністю.
Може за місяць на п'єдистал невідомий життя тебе витягне
Ти мені вибач.. Я буду пам‘ятати..
Та не зтерти це ніяк, бачиш, гірко.
Я намагалась у душі це все зам‘яти.
Та навіки там від білю буде дірка.
Ти мені вибач.. Як наснаги буде..
Хоч собі я не пробачу.. Й не повинна.
Вам мало в світі цьому злості?
Куди не глянь чи сум, чи лють, чи біль.
Наш великий й неосяжний простір,
вже програє цей довговічний бій.
Нас як хвороба поїдає заздрість,
а гордість тягне вниз до самоти.
Чорти з пекла виходять холодні,
непомітні, без диму й вогню.
Не рогаті вони й не червоні.
Всі примають подобу людську.
В їх блокнотах призначення й цілі,
В тобі назавжди печатка
як виріз, опік чи шрам.
Не закриє ніяка лататка.
Не під силу вона лікарям.
Не зійде.. Вкипіла до смерті.
До останнього подиху твого.
Прощай! Не распахну я двери
пред тобой, друг мой, никогда.
Уж до крови удалось проверить,
что развела с тобою нас судьба.
Холодный чай... Ты такой не любишь,
Дружба? Любовь?
Прекрасно ль то
что болью режет?
Не ты - тебя
И вновь и вновь
В пасти не удержит..
С тобою - хоть на край света.
За тобою идти буду следом.
Ведь ты мой мир. Моё небо.
Ведь ты мои звезды. Планета
неизучена, но прикипела.
Мне тебя не хватает. Правда. .
Мне тебя не хватает. Честно..
И вчера, и сегодня, и завтра..
Не хватает времени вместе..
Мне тебя напевают птицы,
мне тебя навивает ветер.
Бывает всякое,
не думай что судьбою
лишь тебе назначен сложный путь.
Твоя жизнь
не есть ее игрою,
ты должен пережить всё как-нибудь..
О, Груте! О, Груте!
Ніким не забутий
твій погляд знай буде
й в руках твоїх кров.
Народ твій у скруті.
