Екатерина Евстратова
время тихо стучит
по вискам
по-секундно
по нервам
а сердце молчит
не устав
Мир наш - крестообразный,
врозь реальность и прошлого боль.
Их состыковка опасна.
Иногда всё равняет на ноль.
И тогда апатия - пропасть.
Мені так важко коли ти різко йдеш,
холодним наче та таким байдужим.
За собою ніч мою ведеш..
Без сновидінь.. Мій дух таки не мужній..
Мов пів дихання в просторі зникає,
Дивно те, що я тебе кохала..
Як я встигла за коротку мить?
Як би ж знала.. Ох, як би я знала!..
Що так раптово замок мій згорить.
Очі темні... І за ними - темінь.
У душі твоїй диявольскі чорти!
Не зраджуй її морально,
не зраджуй її фізично.
Ти будеш її останнім,
вона - твоєю, навічно.
Не шукай для цілунку причину,
не зви її мрії дитячими.
залиши моралі свої далеко на потім,
все одно не почую і не відчую тим пач.
треба було гальмувати мене ще на зльоті,
а не коли вже злетіла коробка вщент передач.
Я відпускаю усе.
За класикою жанру -
в вогонь всі докази
існування нас
у минулому світі.
Ти досі рахуєш недоліки світу в уяві,
розкладаючи все на запилені болем полиці.
Ти філософ, проте не завжди в тверезому стані.
Ти дорослий, хоча так обожнюєш всякі дурниці.
І пам‘ять давно вже консесус знайшла в твоїй плоті,
Пообіцяй, що буде щось,
це краще ніж нічого.
Звичайно лиш біди мені
на долю не наклич.
Я просто хочу знати
що з тобою однаково
Цілувати б більше ніж повітря,
частіше подихами, тільки з уст в уста.
Очима дивними та повними довіри
розбачити б як розквіта весна.
Розбачити б як вітер тягне зорі
та залишає спати до світання.
О, милый!
Пора нам с Вами прощаться.
Не знаю я, убегать ли мне на цыпочках,
или театрально рассказывать Вам о причинах и болях.
Или просто поймав первое такси,
легким шагом, словно по атласным ниточкам,
На околицях твоїх думок давно вже не ростуть квіти.
Дилеми старих сторінок шукають будь-який вихід.
За спину усі тікають слова та й немає з ким говорити.
І зустрітися з кимось вже не шукаєш ти привід.
