Екатерина Евстратова
Я могу рассказать тебе правду,
как только сварится кофе.
Она тебя не касается.
Она меня жжет, дико мучает.
И слезы пойдут уж со старта.
Так душа боли той не выносит.
Я міксую натхнення з мріями,
з філософством літнього дню.
Мені диво хотілось створити би,
та чарів (мов в книжках) не знайду.
Я звичайна людина і в цьому
Роби що хочеш.
Твоє життя - іди.
Твої ноги.
Керуєш ними ти.
Які дороги?
Цілий світ - шукай.
залиши моралі свої далеко на потім,
все одно не почую і не відчую тим пач.
треба було гальмувати мене ще на зльоті,
а не коли вже злетіла коробка вщент передач.
Бачиш сам..
Ми з тобою банкроти.
В нас немає нічого - нажаль.
Лиш обірванні струнами ноти,
пляшка віскі, лід та печаль.
Я відпускаю усе.
За класикою жанру -
в вогонь всі докази
існування нас
у минулому світі.
И был однажды мир мой крепким кофе,
рукою быстрой сварен невпопад.
В дряблом ларёчке куплен у дороги.
Не имеющий ни вкус, ни аромат.
Он не бодрил, он просто будоражил,
утренний ум, противностью своей.
Мне много чего бы хотелось сказать,
но пока не достаточно слов.
Мне много хотелось бы всем показать,
за гранью фантазий и снов.
Но пока эти мысли могу лишь крутить
в голове на своем языке.
Залишити б питання
на завтра.
Прогнози пусті -
астрологам.
Залишити б газетам
не правду.
Чого варте те слово "кохаю"?
Чи цілунок раптовий та ніжний?
Ти знаєш?.. Лише уявляєш.
Ситуація, шкода , не втішна..
Чого варте хотіти сказати,
що тобі вона дуже потрібна?
Ти - тандем мій сонця та місяцю.
В очах літнього барви дощу.
Не давай мені, милий, обітниці.
Я їх в прірві ж ніяк не прощу.
Обіцяй ти лиш - не обіцяти.
Мені важко тримати у спокої світ
між натхненними ритмами дихання твого.
Може десь,
може тут,
чи в тобі,
чи в собі