Екатерина Евстратова
Після себе лишити б слід
та на краплю змінити світ.
Розміняти дурниці на мудрість,
віддати за чесність паскудність..
Розтопити б навкруги лід.
А сонце має бути полігамним.
Воно створено безвиключно для всіх.
І навіть спалах буде що останнім,
воно розділить на кожного із тих,
хто сотий день шукає собі світло,
бо не достатньо сонячних промінь.
Я пам'ятаю ті несміливі кроки,
ту боязкість мою при кожнім слові,
по венам моїм дивні мікротоки,
забуті всі слова у новій ролі.
Я пам'ятаю ту дитячу невторопність,
У кожного є свій щоденний батл,
в душі якісь протести та повстання.
У наших "я" ще лиць своїх багато.
Багато букв кричить наше мовчання.
І попри війни ззовні оболонка
не видасть диму й гуркіту снарядів.
Пиши, моя дівчинко, пиши..
Рими насправді рятують,
поки зовні у світі та в тихій душі
звірі дикі лютують.
Пиши, моє сонце, думай, римуй.
Может то солнце душу согрело?
Может - весна?
Может то небо сумело на время
лишить меня сна?
Может шаги от рассвета апреля?
Может - душа,
Відчуваєш?
Легше дихати наче.
Скинуті всі тягарі.
Хороші дрібниці більшого значать,
погане ж не варте тобі.
Поринаєш
От отчаянья и холода сводит мне скулы -
утренний клик о пришедших ветрах..
Уж так влюбляться нечаянным людям
повелось да крушить свой рай на словах..
С больно жуткой улыбкой хлопая дверью
Так хочу нічого не чути,
позбавитись того на мить слуху.
Та думки мої будуть почуті,
Бо душа є місцем їх руху.
Знов на повну дешеві навушники.
Перервати хоча б всю увагу.
Немає змісту лікувати шрами
Над ними плакати та згадувати біль
Все що було у серці та між нами
Вже знищила січнева заметіль.
Немає сенсу більше роздивлятись,
Від минулого залишені сліди.
Бабусі.. Які ж вони світлі..
Які ж чисті та щедрі вони..
Головне у житті їхнім - діти..
Щоб щасливі ті завжди були..
Щоб ситі і звісно здорові..
Як же це не цінуємо ми..
Феніксом з попелу.
З пилу та з бруду.
Лиш підіймати
крила до неба.
Злікувавшись від Опалу,
не згинули й будем
