Екатерина Евстратова
Я бажаю знати чи варто.
Я бажаю знати чи треба.
Чекати швидкого старту,
з землі і прямо до неба.
Я бажаю втілити мрії.
Мои строки рваными стали теперь,
ибо в сотни дорогах я не вижу итога.
А без итога, нет смысла открывать дверь,
и пускать к себе, если не с чем вести до порога..
В этих сотнях метель я утратила все вектора,
Роби що хочеш.
Твоє життя - іди.
Твої ноги.
Керуєш ними ти.
Які дороги?
Цілий світ - шукай.
Вони - діти андроїдів,
хтось і IOSа,
заучених поглядів,
від мережі хаоса.
Вони - діти гаджетів,
планшетів та смартів.
Как рушится весь мир.. В один момент.
Лишь пальцем только "щёлк" и провалился.
Вся значимость последний губит цент.
Ты пропал, упал и заблудился.
Смотришь из под лоба на дебильный акт,
Мені важко тримати у спокої світ
між натхненними ритмами дихання твого.
Може десь,
може тут,
чи в тобі,
чи в собі
Слишком тихо кричит сознание.
Слова его где-то вдали.
Не верю в твои обещания..
Мир мой, к черту вали.
Между прочим,
Ми п'ємо дивні напої.
Серед дивних людей та столиць.
Стосунки дивні у нас із тобою.
Дивних зміст знайомих так рис.
Дивне небо сьогодні та вчора.
Слова дивні з потрісканих губ.
Час так швидко біжить, а ти є.
Вже пішла від нас осінь - ти тут.
Ти моє?
Ти моє..
Ти моє!
Яке щастя це, милий, відчуть..
Мене майже ніщо не тримає.
Ні ці лиця, ні сотні хмарин,
ні той птах, що над мною літає
та ніякі із інших причин.
Так чому я стою на порозі?
Ні кроку вперед, ні назад?
Хмільний монолог
Може бляха досить?
Стріху мою зносить.
Просить моє серце
втіху й трохи сміху
Дякую за ту останню ніч,
за ті повні келихи прозорі.
За незбагненну в світі цьому річ,
за почуття, що не підвладні мові.
Ми наче в морі, десь далеко там,
де не чіпають наші нерви люди.
