Хмільний монолог
Хмільний монолог
Може бляха досить?
Стріху мою зносить.
Просить моє серце
втіху й трохи сміху
трошечки релаксу
забити в собі плаксу
любити в собі жити,
хоч трохи сука часу.
Бо нервів вже не досить.
Бо стерви кріз плетуться.
Шепочуться під носом.
До поки не зіп'ються.
Тиняюся, асфальту
розказую я кроком
як казиться на шпальтах
світ увесь бридотний.
За рогом чую весну,
мотивів знов багато
щоб душу знов розбестив,
на віршів бісе стадо.
Щоб душу знов розбестив
та тільки чи на довго?
Друг тієї весни :
відчуття нового.
Дурне його імення,
точніш його відсутність.
В мені щось грає темне..
Стріху зносить, сука.
Побляклий виліз вечір,
на стріху, що вже їде.
У серця порожнеча..
І хто у цьому винний?
