Екатерина Евстратова
Бачиш, час не лікує.
Можуть пройти й роки,
до поки біль хтось втамує,
до поки звільнешся ти.
А може пройти й так швидко,
що обертом світ та душа.
Оставь меня у пропасти.
Мне нужно это видеть.
Мне нужно знать что ждет меня, если я сорвусь.
Если вот по глубости
я не смогу предвидеть
вновь капкан в пути своем -
И был однажды мир мой крепким кофе,
рукою быстрой сварен невпопад.
В дряблом ларёчке куплен у дороги.
Не имеющий ни вкус, ни аромат.
Он не бодрил, он просто будоражил,
утренний ум, противностью своей.
Не питай мене про віру,
про погоду та дитинство,
проводжаючи в квартиру
з почуттями доброчинства.
Розкажи мені про правду,
що до мене, що до світу.
Світи сонце, світи мені на шлях,
проміннями малюй мої маршрути.
Світи на близькі лиця, рідний дах.
Вкажи мені де правильно звернути.
Світи на заздрощі, осліплюючи погляд,
Асиметрія мого життя
до пуття нерозгадана.
І коди легкого буття
на паперах невказані.
Та знаю я,
бачу я
Залишись зі мною наодинці,
коли настрій не такий як треба..
Коли здається навколо злочинці,
яким щастя вкрасти є потреба.
Залишись зі мною, поки досить
Мінімізуючи,
все реставруючи,
пресингуючи дивні думки,
я тепер свою душу шануючи,
гортаю вперед сторінки.
Перекошені,
Досить слів! Вони тепер зайві..
Я не хочу чути брехню.
Від тузів твоїх рвуться рукави
та не граю я більше в цю гру.
Кинь в запаси для когось, дурніше,
ці дитячі свої балачки.
Я наче йду далі
та поруч мій вир..
Мене туди тягне
весь час..
Вже без сил..
Я йду край дороги.
А я бегу куда-то, от чего-то,
за кем-то, в пропасть, в неба облака..
Быть может остановит меня кто-то?
Хотя не нужно.. Дорога далека!
Ещё бежать мне нужно долго-долго,
постоянство смешивая с ветром.
Може мені важко,
може мені нормально,
може ще досі тихо,
може занадто, криком.
Ніжно співає пташка
чи плаче вона так гарно,
