Екатерина Евстратова
Тише-тише, мой друг, тише-тише..
Я покой твой навеки нарушу.
Тебя уж теперь не услышат
Свою душу ты вывел наружу.
Я Лилит* твоей стала по праву,
И прощенья мне нет, знаю.. знаю..
Десять місяців ти намагався забути.
Так яке там!..
Цьому не бути.
Нажаль, це гірше інших дилем
та тяжкої застуди.
Вона є усюди.
Мінімізуючи,
все реставруючи,
пресингуючи дивні думки,
я тепер свою душу шануючи,
гортаю вперед сторінки.
Перекошені,
Я трохи щаслива.
Я на краплю щаслива.
Та з краплі цієї
Може вийти і злива!
Може вийти і море,
океан може вийти
Мои строки рваными стали теперь,
ибо в сотни дорогах я не вижу итога.
А без итога, нет смысла открывать дверь,
и пускать к себе, если не с чем вести до порога..
В этих сотнях метель я утратила все вектора,
У кожного є свій щоденний батл,
в душі якісь протести та повстання.
У наших "я" ще лиць своїх багато.
Багато букв кричить наше мовчання.
І попри війни ззовні оболонка
не видасть диму й гуркіту снарядів.
Розмовляй зі мною більше, розмовляй.
Тамую спрагу я від ніжності розмов.
Від слів твоїх сильніш всіляких сяйв
в моїй тіні твій світлий ореол.
Мила, розкажи про дивний світ.
время тихо стучит
по вискам
по-секундно
по нервам
а сердце молчит
не устав
Так хочу нічого не чути,
позбавитись того на мить слуху.
Та думки мої будуть почуті,
Бо душа є місцем їх руху.
Знов на повну дешеві навушники.
Перервати хоча б всю увагу.
Тримай мене -
так ціпко,
як поручень в старому автобусі,
щоб не впасти,
Не тікай до сопливих цитат за порятунком.
Вірші не поможуть, коли серце тікає з грудей.
Якщо доля та досвід тобі не дали обладунків,
ти загубиш життя та надію у світі людей.
Не тікай до пісенних рядків тобі незнайомих,
шукаючи в них якусь правду чи вірні слова.
Я помилилася?..Насправді.. Я помилка?
Вже котрий раз я ріжу свою душу..
Кров тече.. Скоріш несіть носилки!
Чи ні.. Вже досить.. Більш його не зрушу..
Якщо в мені проблема, хай тече, стікає..
Хай вмирає, сохне, стигне та гниє.