Екатерина Евстратова
Ми втрачаємо мрію свою на шляху
зрозумівши її недосяжність.
Зрозумівши стежку доволі важку
та обставин життя невблаганність.
Ми втрачаємо мрію, назавжди бува
На околицях твоїх думок давно вже не ростуть квіти.
Дилеми старих сторінок шукають будь-який вихід.
За спину усі тікають слова та й немає з ким говорити.
І зустрітися з кимось вже не шукаєш ти привід.
Среди мира разных банкнот,
среди пыли навязанных смыслов,
наш мир бы взять - наоборот,
без участия счётов да чисел.
Мы живем, мы тут, мы сейчас,
хоть мысли в мечтах наши виснут.
Коли поруч з тобою - я втрачаю голову.
Самоконтроль, як бач, поняття невідоме.
Немає в нас нічого гальмівного.
Тільки щось нове та незнайоме.
І тріскаються вени, від потоку крові.
І б'ють шалені в серці ритми швидко так.
Оставь меня у пропасти.
Мне нужно это видеть.
Мне нужно знать что ждет меня, если я сорвусь.
Если вот по глубости
я не смогу предвидеть
вновь капкан в пути своем -
Чи знаєте?.. Поезія солодка,
мов омиває душу та клітини.
Кожне слово, рими кожна нотка
до серця тихо, мов пір'їна лине.
Так м'яко, ніжно падає до долу
Я пам'ятаю ті несміливі кроки,
ту боязкість мою при кожнім слові,
по венам моїм дивні мікротоки,
забуті всі слова у новій ролі.
Я пам'ятаю ту дитячу невторопність,
А я бегу куда-то, от чего-то,
за кем-то, в пропасть, в неба облака..
Быть может остановит меня кто-то?
Хотя не нужно.. Дорога далека!
Ещё бежать мне нужно долго-долго,
постоянство смешивая с ветром.
Не зраджуй її морально,
не зраджуй її фізично.
Ти будеш її останнім,
вона - твоєю, навічно.
Не шукай для цілунку причину,
не зви її мрії дитячими.
Феніксом з попелу.
З пилу та з бруду.
Лиш підіймати
крила до неба.
Злікувавшись від Опалу,
не згинули й будем
Запоздалая весна.
Ночь и город.
Синтез ароматов от цветенья.
Свет тусклый от окна.
Ты жив, ты молод.
Ты бурная волна в тихом теченьи.
Твоя душа уже устала драться,
давно изучены соперником приемы.
И разум даже просит уже сдаться,
ты в ритме дельта - состоянье комы.
И сил нет даже выдохнуть по полной,