Екатерина Евстратова
Мінімізуючи,
все реставруючи,
пресингуючи дивні думки,
я тепер свою душу шануючи,
гортаю вперед сторінки.
Перекошені,
Я не буду в долгу пред тобою,
я укрою тебя, милый, тем же.
Станет мир весь фоном да мглою.
Забуду его теперь прежним.
Я растаю в глазах твоих томных,
цвета лета в вечер дождливый.
Слишком тихо кричит сознание.
Слова его где-то вдали.
Не верю в твои обещания..
Мир мой, к черту вали.
Между прочим,
Ну вот - весна.. Я чувствую её!
Весь мир вокруг становиться живее.
Только грустно мне немножко от того,
что на сердце - ветер холоднее.
Да потеплеет. Со временем пройдёт
послевкусие прохлады и морозов
Крила ми відриваєм на тебе, світе.
Кров у думках та у скронях помсти не стигне..
Коли час прийде і готові ми будем злетіти,
нас вже ніхто, ніхто, повір, не зупине!
Поки крила окріпнуть і набиратимемсь сил,
От отчаянья и холода сводит мне скулы -
утренний клик о пришедших ветрах..
Уж так влюбляться нечаянным людям
повелось да крушить свой рай на словах..
С больно жуткой улыбкой хлопая дверью
Я згадую тебе,
крізь усе,
що несе та біжить.
Я згадую біль,
що різав мене
та і досі болить.
БОЖЕВІЛЬНО-ЗАПЛУТАНА
Досить на мене все тиснути.
Досить красти в мене повітря.
Я хочу на день лиш зависнути,
але залишитись десь в титрах.
О люде, люде, люде.. Подуріли!
Вже від абсурду пухне голова.
Верхівка й Рашки, й наша захворіла,
остання стадія діагнозу - війна.
І потерпають люди, прості люди.
Мои строки рваными стали теперь,
ибо в сотни дорогах я не вижу итога.
А без итога, нет смысла открывать дверь,
и пускать к себе, если не с чем вести до порога..
В этих сотнях метель я утратила все вектора,
Все так хаотично,
так спонтанно.
Невблаганно нас чарує небо.
І так не звично
віддавати шану
кожній хвилині коли я біля тебе.
Наодинці у космосі цьому,
немає поруч нікого, ніде.
Ті всі зорі мільйон років тому
вже померли й висвітають своє.
Наодинці, нічого не чути,
наче все навкруги - пустота.
