Екатерина Евстратова
Не залишай мене у цій буденності,
бо без тебе я у ній гублюся.
І досягаю я лиш до інертності
у посмішках, у подихах, у пульсах.
І всі ті друзі, що іноді, як треба,
що через день, а то і вихідні,
Блакитні очі..
Очі неба..
Хіба це все що мені треба?
Шепіт ніжний
Мрії повінь..
Коли ти ловиш напівслові?
Залишаю останню записку:
"Не кохаю. Пробач. Не чекай."
Залишаю полицю я чисту
і холодний невипитий чай.
Новиною хоч букви й не стануть.
Ти знав, прекрасно все знав.
Не тікай до сопливих цитат за порятунком.
Вірші не поможуть, коли серце тікає з грудей.
Якщо доля та досвід тобі не дали обладунків,
ти загубиш життя та надію у світі людей.
Не тікай до пісенних рядків тобі незнайомих,
шукаючи в них якусь правду чи вірні слова.
Мені хотілося б знищити зорі,
щоб світлом не різали очі.
Закрити навічно всі штори,
щоб сонце лихий хтось зурочив.
Щоб спів такий мирний пташиний,
гнав вітер подалі від мене.
Вона любила книги, білий чай та спокій.
Він - гітарні партії й швидкість аж до крові.
Вона шукала змісту у внутрішніх думках.
Він - у різних долях та в чужих містах.
Вона варила каву чоловіку зранку.
Він - пив тільки чай один замість сніданку.
Давай иголкой, в рану, поглубже.
Давай огнем прикоснись мне к плечу.
Затяни ту веревку потуже
Вокруг шеи и я улечу..
Давай! Знаешь?
Уже мне не страшно!
время тихо стучит
по вискам
по-секундно
по нервам
а сердце молчит
не устав
Феніксом з попелу.
З пилу та з бруду.
Лиш підіймати
крила до неба.
Злікувавшись від Опалу,
не згинули й будем
А сонце має бути полігамним.
Воно створено безвиключно для всіх.
І навіть спалах буде що останнім,
воно розділить на кожного із тих,
хто сотий день шукає собі світло,
бо не достатньо сонячних промінь.
Стріха долі біжить із нами поруч
та чварити її уже дарма.
Вона згубила з драмою всю цноту,
трагікомедія зеленого життя.
І без звитяги ми живемо далі,
Досить слів! Вони тепер зайві..
Я не хочу чути брехню.
Від тузів твоїх рвуться рукави
та не граю я більше в цю гру.
Кинь в запаси для когось, дурніше,
ці дитячі свої балачки.
