Мій маленький біль..
Мені хотілося б знищити зорі,
щоб світлом не різали очі.
Закрити навічно всі штори,
щоб сонце лихий хтось зурочив.
Щоб спів такий мирний пташиний,
гнав вітер подалі від мене.
Щоб на мить люди стали чужими,
та пустими усі їх дилеми.
Щоб слово зішло до безціння,
краплю часу не дати нікому.
Маленьке моє божевілля,
душі непідвладна судома.
Не зі зла, втікти би від світу.
Повір, це є та ще зараза.
Не треба, не смій говорити!..
Мені треба трохи лиш часу.
Ця поламка хронічна, до біса..
Потребує лиш темінь та тиші.
Вистави антракт, все, завіса.
Нервово щось критики пишуть.
Це маленьке моє божевілля,
це скелет мій у шафі та в плоті.
Реінкарнація в начебто вільну.
Спосіб квітку знайти у болоті.
Терплять вії тремтіння вологе.
Терплять щоки стежини зі сліз.
Мені треба часу лиш трохи.
Тримай мовчки, як падаю вниз.
Я не вірно ввела всі pin коди.
Я не вірна з собою - в ігнорі.
Але все ж.. Крізь душі ті судоми
є надія побачити зорі.
В позі наче того ембріона,
від стіни до стіни та у серце.
Усі люди насправді у чомусь
мають ролі свої страстотерпців.
