Екатерина Евстратова
Ти - тандем мій сонця та місяцю.
В очах літнього барви дощу.
Не давай мені, милий, обітниці.
Я їх в прірві ж ніяк не прощу.
Обіцяй ти лиш - не обіцяти.
Залишилось місце для крапки,
ось наш не happy and.
Не повернутий буде задаток,
обіцянки знищені вщент.
Повтікали усі компроміси
й намагання щось зберегти.
Твій накручений біль тоне десь в алкоголі,
в примарах із диму легких наркотиків.
Ти живеш серед тих хто не маючи волі
хоч частково стають малими невротиками.
Ти в димі хотів малювати пейзажі
та на фоні асфальтових смуг - все штучно.
Чого варте те слово "кохаю"?
Чи цілунок раптовий та ніжний?
Ти знаєш?.. Лише уявляєш.
Ситуація, шкода , не втішна..
Чого варте хотіти сказати,
що тобі вона дуже потрібна?
Твої очі вже не гріють.
Холодні руки обіймають порожнечу.
Справді дивно..
Як швидко розумієш такі речі.
Справді лячно,
С тобою - хоть на край света.
За тобою идти буду следом.
Ведь ты мой мир. Моё небо.
Ведь ты мои звезды. Планета
неизучена, но прикипела.
Дружба? Любовь?
Прекрасно ль то
что болью режет?
Не ты - тебя
И вновь и вновь
В пасти не удержит..
Мене майже ніщо не тримає.
Ні ці лиця, ні сотні хмарин,
ні той птах, що над мною літає
та ніякі із інших причин.
Так чому я стою на порозі?
Ні кроку вперед, ні назад?
Мир наш - крестообразный,
врозь реальность и прошлого боль.
Их состыковка опасна.
Иногда всё равняет на ноль.
И тогда апатия - пропасть.
Что кроется в тебе моя Вселенная?
Что прячешь ты за звёздами своими?
Тайна ли настолько та священная,
что не посильна душами земными?
Конец ли тебе есть иль бесконечная?
Я умею улыбаться сквозь злость.
Я умею вставать утром ранним.
Делать так что бы сердце зажглось
Но жить я умею ли, мама?
И любить я умею так сильно,
Так что б с верой и безустанно.
Дивись мені в очі, дивись.
Нема сліз там, сухі та холодні.
Хоч я падаю зараз униз,
не тремтять мої зимні долоні.