Ольга Анцибор
Життя іде, тече, летить,
Хворіють доньки, син чекає.
Як серце матері болить
Ніхто з дітей цього не знає.
Не треба знати їм цього,
Нехай живуть, життю радіють.
Вони – цвіт серденька мого,
Є на світі прекрасна країна,
Де мій дід народився і я.
Батьківщина моя – Україна,
Славна, вільна, квітуча земля.
Мова лагідна в нас, солов’їна,
Як джерельце дзвінкої краси,
Під вікном кучерява калина,
Я жіночого щастя краплинку
Вкрала в долі чи просто взяла.
Я на віях сльозинку-перлинку
Обережно і ніжно несла.
Так боялась на землю зронити
Під безжалісні ноги чужі,
Так боялась її загубити,
Жінка йде по вулиці красива,
Впевнена й легка її хода.
Жінка йде по вулиці щаслива,
Вже не юна – просто молода.
Рання сивина лягла в волосся,
Сум і радість хлюпають з очей,
В тих очах я бачу ,чи здалося
Твоїм сльозам довіри вже нема,
Твої слова у спогади відходять,
І тільки там тепер їм є ціна,
Бо в серці вони місця не знаходять.
Твоїм очам довіри вже нема,
Як бути душам, тугою прошитим,
І хоч пройшла вже не одна зима,
Я про жіночу дружбу вже писала
Та тема ця хвилює мене знов,
У всі часи я дружбу шанувала –
Це як води ковток, це як любов.
Я рада, що таку подругу маю,
З якою в бій і в розвідку піду.
Я Господу молюсь, його благаю,
Я мрію про шалену ніч кохання,
Я нею марю і покірно жду.
Поклич мене вночі, чи може зрання
І я до тебе прилечу, прийду.
Між нами відстань – кроками не змірять,
Та серце вмить її перелетить,
Воно ж кохає віддано і щиро
Радість моя єдина,
Сонце моє ясне,
Ти — моя гожа дитина,
Щастя моє земне.
Зірка на небосхилі,
На пелюстках роса,
Очі кохані, милі,
Крізь снігопад
Пробився ранок.
Дерева тихо так стоять,
І, засмутившись наостанок,
Готуються убір мінять.
І серед чарівного бігу
Всі щастям спільним сповнені,
Сьогодні день народження коханого
І я його раненько привітаю,
І на початку свята довгожданого,
Скажу йому, як ніжно я кохаю.
Йому дарую сонечко грайливе,
Дарую ранню зірочку у небі,
Сніжинку білу – неповторне диво,
Кажуть не буває між жінками дружби
Я в це не повірю, ось що вам скажу,
Якщо раптом стане тяжко і сутужно,
Зразу ж до подруги плакатись біжу.
Подруга розрадить, подруга пригорне,
Розжене подруга прикрощі й жалі.
Разом ми забудем усе лихо чорне
Я їду на побачення до сина,
Під брамою в’язничною стою,
Коли ж вона настане та година,
Що обніму кровиночку свою.
П’ять літ я вже сюди топчу стежину,
В колючим дротом оповитий дім.
За що страждаєш, мій коханий сину,