Ольга Анцибор
Я щиро дякую Творцю,
Що жінку він створив оцю,
Що дав їй розум, дав їй вроду,
І душу, чистую як воду.
Що дав високі почуття,
І здатність дав творить буття,
Дав ласку, ніжність і наснагу,
Душа порожня, вихололо серце,
І порожнечу цю заповнив біль –
Такий пекучий і такий нестерпний,
Він рану розтинає звідусіль.
А рана так болить і кровоточить,
Терпіти біль цей вже немає сил,
Неначе чорний птах біду пророчить,
Я про жіночу дружбу вже писала
Та тема ця хвилює мене знов,
У всі часи я дружбу шанувала –
Це як води ковток, це як любов.
Я рада, що таку подругу маю,
З якою в бій і в розвідку піду.
Я Господу молюсь, його благаю,
В багатстві й розмаїтті почуттів
Я перевагу віддаю коханню,
Але і співчуття й правдивий гнів
В житті займають місце не останнє.
Ціную вірність я і щиру радість,
Любов до ближніх, відданість ціную.
Ненавиджу і зневажаю заздрість,
Зустрічі з тобою жду, як свята,
Зсумувалось серце аж до болю
Я сказати хочу так багато,
Поглядом зустрітися з тобою.
Мрію я, що підійду до тебе,
Обніму легенько ,тепло, ніжно,
І прошепочу: – моє ти небо,
Кохання палало, кохання горіло,
І душу самотню воно мені гріло.
Я в небо злітала на крилах прозорих,
Світив мені місяць, всміхалися зорі.
Я ніжність в очах твоїх бачила, любий.
Та раптом розлука, як чорная згуба,
Камінням упала, стрілою злетіла,
Хто сказав, що вже кохати пізно?
Хто сказав, що час уже минув?
Все залежить від душі, від пісні,
Що в падінні краплі ти почув.
Стільки літ душа була самітня,
Біль та чорна туга в ній жила.
Раптом в очі глянула блакитні
Я заблукала у часі і в просторі,
Йду я по місту, по вулиці йду,
Десь тут мій дім, і знайти його просто так,
Я пошукаю і може знайду.
Місто моє, таке рідне і затишне,
Сквери і вулиці, річка й мости,
Я заглядаю у день його завтрашній,
В Сальвадорі дітей убивають
Зразу високо кидають їх,
На льоту немовляток рубають,
Як тонесенькі гілочки вільх.
Та невже ж утечуть від розплати?!
Не впадуть перед карою ниць?!
Дайте ж бо автомат і гранати –
Є на світі прекрасна країна,
Де мій дід народився і я.
Батьківщина моя – Україна,
Славна, вільна, квітуча земля.
Мова лагідна в нас, солов’їна,
Як джерельце дзвінкої краси,
Під вікном кучерява калина,
Я хочу тобі вірші почитати,
Щоб ти послухав, серденько моє.
І про любов свою тобі сказати,
Та все щось заважає, не дає.
Можливо гордість, може небажання,
А може страх, що висмієш мене.
Вже зовсім сил немає на чекання,
За что я люблю тебя?
А может всему вопреки,
Жить так тяжело, любя,
Как плыть посреди реки.
Боюсь в реке утонуть,
Любви безответной боюсь,
И горя боюсь хлебнуть,
