Ольга Анцибор
Я тебе виглядаю, коханий,
Із далеких і близьких доріг,
Я благаю тебе, довгожданий,
Щоб прийшов ти до мене, прибіг.
Я крізь дощ простягну тобі руку,
Другу руку крізь спеку подам.
Перебуду я довгу розлуку,
За что я люблю тебя?
А может всему вопреки,
Жить так тяжело, любя,
Как плыть посреди реки.
Боюсь в реке утонуть,
Любви безответной боюсь,
И горя боюсь хлебнуть,
Олександр Омельченко – ім’я це
Пам’ятає кожен, хто хоч раз
Цей поріг переступав, одначе,
Вже його немає серед нас.
Ми сумуєм і баян скучає,
Вже ніхто до рук його не брав,
Бо ніхто вже, мабуть, не заграє
Подруги мої – пташки співочі,
Голоси – натягнута струна,
Про кохання, про жалі дівочі,
Лине пісня, ніжна як весна.
Про село далеке і про матір,
Що живе у тім селі сама,
Про біленькі українські хати,
Хто сказав, що вже кохати пізно?
Хто сказав, що час уже минув?
Все залежить від душі, від пісні,
Що в падінні краплі ти почув.
Стільки літ душа була самітня,
Біль та чорна туга в ній жила.
Раптом в очі глянула блакитні
Тату, вставай, твоє свято сьогодні,
Грає оркестр і співають пісень,
День Перемоги – тріумф всенародний,
Зустрічей, спогадів, пам’яті день.
Йдуть ветерани рядами рідкими,
Їх усе менше і менше стає,
Жаль, що тебе вже немає між ними,
Є в мене дві картини на стіні,
Їх мій онук подарував мені,
Він сам картини ці намалював,
І в них свою дитячу душу вклав.
Душа твоя вся сповнена краси,
Ти її людям віддавай, неси.
Яскраве сонце й дощик намалюй,
Дай мені щастя із вуст твоїх пити,
Душу в очах твоїх синіх втопити,
Дай цілувати тебе до нестями,
Днями й ночами, палкими ночами.
Хочу тобі своє серце віддати,
Разом з тобою світанки стрічати,
Разом з тобою, узявшись за руки,
Як же хочеться відпочити,
Вранці вимкнути телефон
Хоч ненадовго зупинити
Нескінченний життя марафон.
Все біжу кудись, поспішаю
Наздогнати удачі мить,
Вже у мене снаги немає
Я так за тобою сумую,
Бо жити без тебе не вмію,
Я фото твоє поцілую,
Тебе ж цілувати не смію.
Лиш раз ти дозволив, коханий,
Вустами до тебе торкнутись,
В солодкім вечірнім тумані
Світ без тебе порожній,
Вкрилось хмарами небо,
Сонця промінь холодний
На землю летить.
Як навчитися жити,
Коханий, без тебе?
Душу туга проймає
І серце болить.
Кілометрів багато між нами лягає,
А між душами нашими злива рясна.
Серце плаче в розлуці, а біль не стихає,
Бо не прийде кохання квітуча весна.
Ні, не прийде весна, бо попереду осінь,
Чорнобривцями й листям багряним п’янить.
Але небо дарує нам сонячну просинь
