Тарас Іщик
Як любити, не люблячи?
Як плакати, не голосячи?
Як ніжитись без ніжності?
Як рівним бути без рівності?
Як жаліти, не жалячи?
Спустошена душа від дружніх втрат,
Стискає у грудях все, що було
Я живу тут, бо згинули там
Визволяючи наступне село.
На цвинтарях хрести полеглих їх
Життєві зміни ламають із хрустом хребти
і душі ламають через праве коліно,
так повільно, нікуди не спішучи,
із муками, криками, попиваючи Фраголіно.
А ми гнемось під них, бажаючи жити
Хтось сидить на станині, охоплений болем
і смутком, плачем і жалем,
та не видно по ньому, він з"їдений горем,
що виїв його, як желе.
Він не чує наказу, не знімає і берців,
Кінець епохи зустрічають світлом,
що сяє від килиму смолоскипів,
бо йдуть палити, йдуть без скрипів,
і нищать все, що в серці квітло.
Вони не животять старих, ні діток,
Скотилася сніжинка з неба
і впала на повіку вмить
та окові не є потреба
знати, чи це сльоза лежить.
Під теплотою щік розтала
Прийшла пора писать портрет,
Поглянути прозорим поглядом палітри,
Підвищити персони пієтет,
Піддати пензлика пюпітру.
Персона позувала пречудово,
Я не складав тобі віршів
і не писав тобі пісень,
ти десь далеко спиш,
вбігаючи в щодень.
Що відчуваєш ти в мені?
Від споглядання твого фото
розігріває в грудях теплота,
від переглядання на роботі,
коли руки торкається рука.
Все це знайомі й давні почуття,
Коли ти ніжно замикаєш очі
під літеплою ковдрою радянських стін —
породжуєш лиш помисли пророчі,
що створюють пейзаж твоїх картин.
Коли ти засинаєш у своєму ліжку,
Свіже дерево тріскає, іскри ідуть,
роздуваються ніздрі: "Це вишня...".
Я вдихаю цей запах і на повную грудь,
відчуваю енергію лишню.
Я не спав, а лиш пив це сухеє вино,
Холодний спокій зігріває смуток,
і горло крижане не гріє чай,
коли по стінках ллється водограй
як слів холодних, й теплих жмуток.
Морозний подих не малює вже на вікнах
