Тарас Іщик
Нетлінний день прийшов до твого дому
і сонячне проміння стукає в вікно
мороз злізатиме зі свого трону
і сум посиплеться як доміно.
Із сонця крига трісне й полетить,
Ти підеш спати в ліжко
у нічній спідній блузі
хтось шептав тобі ніжно
ці слова, як у блюзі.
Ти не можеш заснути
Неможливо чогось бажати жінці,
що світ обійняла руками,
якій захотілось на мить покарати
тих, хто постанув між нами.
Чому саме настрій керує нами
Метелик вперто на сонце летить,
бо суті життя він не знає,
та ліве вже крильце у нього горить,
та ж просто тепла він прохає.
Для нього тепло - це турбота,
Вибач, що не вдалося сьогодні зустрітись,
вибач, що не скрипнув старими дверима,
вибач, що вчасно не зміг освіжитись
глибокими й спокусними очима.
Засинати без тебе - це мука
Бездонні очі твої, Україно,
немовби сам Господь в них заглядає,
в ріках швидких, лісах і нивах
у Божий день там спочиває.
Вся благодать в твоїх хатинах,
Сходить сонце над Петрос-горою,
осяює нам золоту далину,
ми в полоні віків із тобою
і для тебе лиш вічно живу.
Прокидаюсь і п'ю твою вроду,
Любов - це запечені від крові губи
замішані з солодкою червоною помадою,
кохання - це зціплені від болю зуби
і біль пронизливий, якби лопатою.
Любов - це крихітні тендітні вчинки,
На твою пухку рожеву щічку
з хмарки падає витнена сніжинка
і доторкнувшись теплої волічки
тане, мов у маминих руках дитинка.
На сходах входу до своїх думок
Заради когось мусимо кидатись з гори
і як Пірам та Фізба сплітатись у дерева,
коли корінням, мов руками обвіва з пітьми
твій усміх, мов освітлена нічна Женева.
Заради когось мусимо писати ці вірші
По небу проліта хмаринка
і з листя крапає роса
на носі твому павутинка,
ти з лісом - братик і сестра.
Тече в долину зверху потічок
Довкола сніг лежить, не видно сонця,
а небо плаче й моросить,
ми двоє сидимо біля віконця,
ми двоє хочемо любить...
Ми дивимось у свої гаманці
