Тарас Іщик
Знаєш, я не вмію збирати зірок,
я не вмію писати з натури картини,
я не можу латати у серці дірок
і не зроблю із тебе скульпури ліпнини.
Я не дарую квітів, обручок й кілець,
Чорти б забрали її всю
і нутрощі її із печінками,
не ту я пам'ятав, не ту,
і тої вже нема із нами.
Бунтує все в мені нутро
Я люблю знов відходити у сни,
бо там зустріну я твою подобу,
бо там нема ні болю, ні війни,
лиш образ твій, оправлений в оздобу.
Схилися до подушки й ти
Скотилася сніжинка з неба
і впала на повіку вмить
та окові не є потреба
знати, чи це сльоза лежить.
Під теплотою щік розтала
Заходить сонце за шипучу хвилю,
і зорі віддзеркалює у морі,
ти загадай собі на завтра мрію,
щоб замістила вона небо й зорі.
Нехай для тебе стане час на місці
Прийшла пора писать портрет,
Поглянути прозорим поглядом палітри,
Підвищити персони пієтет,
Піддати пензлика пюпітру.
Персона позувала пречудово,
Метелик вперто на сонце летить,
бо суті життя він не знає,
та ліве вже крильце у нього горить,
та ж просто тепла він прохає.
Для нього тепло - це турбота,
Як любити, не люблячи?
Як плакати, не голосячи?
Як ніжитись без ніжності?
Як рівним бути без рівності?
Як жаліти, не жалячи?
Блакитне небо залишає спокій,
в твоїх очах захована лиш таємниця,
де за багато соковитих років
відчиниться спокусна сліз крамниця.
Відкрий лиш двері в свої ніжні очі,
Невже серед тисяч буденних життів
ми знаходимо чарівності схожості?
Та чому серед сотень знайомих світів
знаходимо стільки ворожості?
От чому з тебе світло сходить рікою,
Колеса стукають по залізниці,
стираючи між нами шлях,
йдучи, мов металеві колісниці,
згасили пломінь у Твоїх очах.
До тебе їду, щоб тебе не бачить,
Стоїть над прірвою гори
бездушний чоловік, він без очей.
І вже від сонця ніс згорів
від багатьох недоспаних ночей.
Він втратив зір, не знає він,
