Тарас Іщик
В старому зсушеному серці,
дірявому, потертому від зрад,
звучать солодкі звуки терцій,
що загулшають стукіт ихих вад.
І кожен вечір ллються сльози
У пелюстках своєї ницості,
твій погляд - це квітка розпущена пристрасті,
де в прикритих жіджабом зворушностей,
тільки твоє обличчя повне непорушностей.
Фіміам твоєї особливості
Знаєш, я не вмію збирати зірок,
я не вмію писати з натури картини,
я не можу латати у серці дірок
і не зроблю із тебе скульпури ліпнини.
Я не дарую квітів, обручок й кілець,
Коли зоря спаде тобі в кишеню,
закрий її і збережи тепло,
візьми її, як зачерпни ячменю,
вдихни це життєдайне джерело.
Закутайся у простирадло з головою,
Коли ти входиш у пінисту хвилю
і розрізаєш піну своїм тілом,
ти пропливаєш неосяжну милю,
немов в підводних і холодних крилах.
Морська вода приймає це за честь
Блакитне небо залишає спокій,
в твоїх очах захована лиш таємниця,
де за багато соковитих років
відчиниться спокусна сліз крамниця.
Відкрий лиш двері в свої ніжні очі,
Заходить сонце за шипучу хвилю,
і зорі віддзеркалює у морі,
ти загадай собі на завтра мрію,
щоб замістила вона небо й зорі.
Нехай для тебе стане час на місці
За вами займали?
Будете за нами.
Весь світ у черзі,
Немов на дошці ферзі.
Не виходить ще місяць з-за лісу,
не сідає і сонце за гІлля
на землі, де дітей вже, як рису,
не знітить, що сьогодні неділя.
Їх нічого уже не цікавить:
Як на папері пишеш свої вірші,
згадай на хвильку хоч про того,
хто втратив на війні не більше
ніж просто праву руку тіла свого.
Коли співаєш зранку пісню,
Відлетіла голубка з моєї долоні
крізь шепіт вітрів і щетину морозів
не бачивши зверху, що з тої погоні
далеко до літа і жита покосів.
Вона стрімко летить, дзьобом хмари січе
Що відчуваю, дивлячись на тебе?
Заплющуючи очі перед сном,
немов і очі застелити треба
рядном.
Я згадую твоє обличчя в мить жалю
