Незрячий
Стоїть над прірвою гори
бездушний чоловік, він без очей.
І вже від сонця ніс згорів
від багатьох недоспаних ночей.
Він втратив зір, не знає він,
чи сутінки вже, чи світанок.
У вухах тільки вітру дзвін,
що замінив йому коханок.
Він над безоднею стоїть, як на хресті,
розвівши руки в протилежні сторони,
увесь цей час стояв він на мості,
там вітер, тут — солодкий похорон.
Той одяг, що на ньому був
став шкірою за стільки років
з своїх очей кормив він тих птахів,
що забезпечують смертельні муки.
І неможливо тут збагнути,
як бідному цьому вчинити:
чи залишитись і забути,
чи крок зробити і втопитись?!
Де Бог? Де люди? Справеливість?
Врятує хто? Де милосердність і любов?
Чи взнає він про слово "ніжність",
якщо так ніжно по щоці стікає кров?..
Він хоче стрибнути і хоче залишитись,
бо ж він не знає, що на дні,
але ні з ким не зможе поділитись
про кляті долею ті дні сумні.
Але і далі буде він стояти,
над краєм прірви угорі,
до сонця руки знов підняті,
на шкіру знов сідають комарі.
Та кров не п'ють - її немає,
і ворони вже не клюють душі,
бо поки вітер повіває
повітря - кров і муки не страшні.
