Неоніла Володимирівна Гуменюк
Яскраво сяють й уночі,
Такі здаються вони добрими,
Теплі, мов сонця промінці.
І поглядом, немов цілунками,
Серця торкаються мого
Та гріють ніжністю його,
Шовкову хустку, вишиту квітками,
Подарувало літечко мені
І сукню, помережану дощами,Каблучку й пояс срібні чарівні.
Встелило стежку рушником з чар-зілля,
Торкнулося розчулених сердець,
Прибрало так, неначе до весілля.
Квітами барвистими ти вже відцвіло.
Йде з плодами стиглими осінь-королева,
Хоча не розхлюпалось ще її тепло.
Зігріває серденько тим приємним спомином,
Де в любові скупані молоді літа
Нині збагатилися досвідом, як золотом
"Любить - не любить, любить - не любить" -
Знову ромашка ворожить.
Сонце всміхається й ніжно голубить
Добірне пшеничне колосся.
Сині волошки і маки червоні,
Немов польові вишиванки.
Квіти, трави і комашки.
В ліжечка також малятам
Слід лягати.Сни найкращі
Кольорові, мов жар-птиця,
Прилетять, розкажуть казку.
Хай же солодко так спиться
Царівна польова чесала косу,
В росі скупала ніжки свої босі,
Всміхаючись, вона стрічала ранок.
Жайвора пісня ген із високості
Срібними переливами бриніла,
Щось тихо шепотів красуні вітер,
На трравичці легкий морозець.
Хто і радий цьому, хто й не радий,
Та осінній порі не кінець.
Іще сонечко нам усміхнеться,
Подарує останнє тепло,
Ностальгією тихо озветься,
Тінь від чорних хмар,Вітер знов гуляє,
Блискавки пожар.
А від громовиці
Все здригнулось враз,
Крапельки водиці,
Наче водоспад,
А моє серце сповнене любов"ю,
Пора в житті настала золота
Та дихання відкрилось друге знову.
Я відчуваю сили у собі
Творити й жити, а не існувати,
Добро та радість й щастя дарувати.
Любов"ю ділитись і смутком,
Разом усі ночі і дні
Та доленьки бути дарунком.
На себе узяти твій біль,
Переживання й тривоги,
А на столі хліб і сіль
Зацвіла так рясно липа,
Бджілоньки сюди летять,
Щоб нектар скоріш збирать.
Згодом з нього буде мед,
Ні для кого не секрет,
Що цілющий та смачний
Білая сніжиноночко
І сідай на землю ти,
Наче намистиночка.
Вас багато як примчить,
Ось тоді ви зможете
Землю-матінку укрить