Неоніла Володимирівна Гуменюк
Під сонечком весняним спину гріє.
Тобі я, полечко так радісно кричу:
-Ти ж моя доля і життя й надія.
Мій прадід тут трудився увесь вік,
Дідусь землицю пестив, мов дитятко,
А батько ще малим босоніж біг,
Лиш один залишився ген-ген угорі,
Засинає вночі, заколисаний вітром
Й мокне вдень на холоднім-холоднім дощі.
Одиноко йому, він тремтить весь і мерзне,
Перемовитись ні з ким та й сум огорта.
Він терпляче чекатиме - прийде весна,
Немов курчатко заховалась у траві,Яке не слухало своєї квочки-неньки
І загубилося в зеленій мураві.
Згодом кульбаба стала біла-біла,
Пухом засипала довкола геть усе.
Найкращі сподівання та надії
З собою тепле літечко несе.
У твоїх очах, душі твоїй.
Це весна їх запалила знову
Промінцями мрій, нових надій.
Бо життя коротке й швидкоплинне,
То ж бери від нього геть усе
І не гай даремно ні хвилини,
В зеленім віночку
Та й під руку з літечком
Йдуть хитким місточком.
На березі річечки
Назбирали м"яти,
Разом з татар-зіллячком
То травень був, цвіла весна-красна.
Ромашок очі сяяли-жовтіли -
Це літа озивалася луна.
Жоржини гордо й пишно квітували,
Як полум"яний осені привіт.
А там і зимонька знов мчатиме на санях
Що ти пелюсточки рониш та уся тремтиш.
Прожени поганий сон, вишне молоденька
І красою заворожуй.Та послухай лиш
Як співає соловейко, то ж усе для тебе
Свої трелі розсипає, ніби чари ті.
То ж цвісти та усміхатись тобі завжди треба,
Стежина вузька приведе мене
До хати, де дзвінко сміялось
І пустувало та бавилось,
Ще - слухало казочку мамину
Дитинство, коли засинало.
А гойдалка й досі поскрипує,
І зрозуміло все без зайвих слів,
А дощ шепоче тихо про кохання
Та сонечком погожий день зігрів.
Блідо-зелена перша ніжна парость
Розсипалась недбало по землі.
Це веснонька усім-усім на радість
Голосна колядочка, в хату йде з добром.
А там щедрувальники підуть із мішком,
Вранці посівальники золотим зерном
Засівають кожного,щастя зичать всім,
Любові та злагоди.Нехай буде мир.
І здоров"я множиться, відніметься зло,
Та у душі співають солов"ї,
Хоча чимало і прожито й пережито,Зозуле, не рахуй літа мої.
Роки минають, серце ж не старіє,
У ньому й досі ще живе любов,
Тепло та ніжність, віра і надія,
У молодість думки вертають знов.
На малій кисличці,
Хоч позолотив їх серпень,
Ніби й гарні з виду.
Але тверді, немов камінь,
Що і не вкусити.
Так і люди теж бувають
