Неоніла Володимирівна Гуменюк
Сяє й мерехтить зірками ясно
Та піну із парного молока
На кучерявих залишає хмарах.
Тече собі молочна та ріка,
Яка є багатьом дороговказом,Насамперед завзятим чумакам,
На їхню ж честь сузір"я це назвали.
І дістань з неба зорі кохання,
Хлюпай ласки тих сонячних злив
Та купай мене в них аж до рання.
Захисти своїм дужим крилом
Від пересудів, ока лихого,
Від пліток та від зайвих розмов,
Ті почуття, що про кохання?
Але я знаю, слів не треба,
Лише поглянути на тебе
І ти в очах моїх читаєш
Все, що тобі сказати маю.
2017 р.
І дзвониками забриніло,
Линуло грозами-дощами
Та землю щедро напоїло.
Зрум"янило суницям щічки,
Вдягло віночок волошковий,
Всміхнулось сонячно й привітно,
Думав їхати ним він,
Але коник десь утік,
Зажуривсь Архистратиг:
-Де ж його тепер шукать,
Як поїду святкувать?
Обізвався Листопад:
Цього у заметіль не розбереш,
Негода ж бо так ловить в свої сіті
Кожного, хто в цей час іде.
У валянки сніг сиплеться й за комір,
Мороз щипає так, що аж пече.
У таку пору слід сидіти вдома,Липовий пити чай із калачем.
Біжить вона аж ген за обрій
І через гай, і через поле
Спішить до рідного порогу.
Щоб хата біла зустрічала,
Мов найдорожчих їй гостей
Сестер, онуків та дітей,
В старім саду батьківськім яблуневім,
Ніхто не доглядає вже за ним,
Та він здається казкою для мене.
Це батько їх колись давно садив,
Плекав ті яблуньки, наче маленькі діти,
Ми ж дивні імена давали їм,
З дитинства у серці живе,
Пісня зринає із вуст моїх
Й лебідкою гордо пливе.
Так я окрилена піснею
Іду по життєвій стезі,
Рятує вона і від відчаю,Вселяє надію мені.
На малій кисличці,
Хоч позолотив їх серпень,
Ніби й гарні з виду.
Але тверді, немов камінь,
Що і не вкусити.
Так і люди теж бувають
Сонце сховалось за чорну вуаль,
Наскрізь пронизує холодний вітер
І дощ накрапає - осіння печаль.
В природі нічого змінити не можна,
Але треба вірити у чудеса.
В такій порі теж є своя неповторність,
Всі стежки-доріженьки снігом замела,
А в шибку постукала синичка крильми,
Зголодніла пташечка до людей прийшла.
Поспішили бідную та й нагодувать,
Хліба крихту кинули,дали ще й сальця.
І пташина голосно пісеньку співа,
