Максим Марков
Я цей день пам‘ятати не буду,
він пройде, як і сотні таких.
В самоті, серед музики й бруду,
заховався від душ людських.
Не назву сьогодення я святом,
Забути колір би твоїх очей,
не пам'ятати б голосу і сміху.
Не буде більше радісних ночей,
не принесе життя собою втіху.
У грудях кратер ядерної бомби,
Зустрічати світанки, і заходи сонця,
сміятися, плакати, рвати банти.
Виглядати кохання зі свого віконця,
любити, тримати, в‘язати бинти.
Прокидатися поруч у теплому ліжку,
Я кохаю тебе, моя мила,
ти мій промінь тепла, серед льоду.
Ти даруєш бесмертя і крила,
слів бракує на всю твою вроду.
Я щасливий, бо ти є зі мною,
Загадковій красуні не страшно,
в нутрі металевого змія.
І з думок випускає неспішно,
бульбашки, в яких схована мрія.
Мила дівчина, в барвистій одежі,
Ах косички, тугие косички,
красота в каждом дюйме улыбки.
Наши жизни горят будто спички,
не хватает мне золотой рыбки.
Милым личиком день заряжает,
І ніби місця усі рідні,
і ніби там люди свої.
Але на емоції бідні,
і навколо ліси не мої.
Знайомі обличчя і друзі,
Я убив би тебе,
задушивши вночі,
і спалив би твій дім,
не лишивши ні жмені.
Неймовірно жахливий,
Ця дівчина - диявол,
а очі її - вогні.
І ріжки її, мов символ,
кожен янгол сидить у багні.
Вила під ліжком ховає,
Мы надолго забыли о письмах,
окунулись в проблем море-волны,
и почти затерялись в контактах,
где б остались на долгие годы.
Разговаривать мы перестали,
Мне так хочется, но не умру,
доживу, дотерплю, дойду.
Своё тело порежу, порву,
до конца я дойду лишь в аду.
И удавку с шеи сниму,
Я боюсь не успеть,
боюсь в пустоте потеряться.
И в холодном огне сгореть,
про ожоги и не признаваться.
Я боюсь ничего не оставить,
