Максим Марков
Чи хочу я жити - хочу,
і буду я жити - факт.
В своїх голові щоночі,
влаштовую сам теракт.
Я викину власную зброю,
В будь-яку мить це може закінчитись,
через невдале влучення арти.
І чисте небо більше не побачать,
кілька сердець, розірвані шматки.
Кілька життів змушені зупинитись,
Я втрачу все,
та хочу мати більше.
Кудись мене несе,
той біль все повільніше.
І руки мої чисті,
Від малого до великого,
від старого до нового.
Безумного, майже дикого,
до спокійного і простого.
Думки летять швидше кулі,
Зустрінемось, коли поллється дощ,
торкнуся краплями твоїх почервонілих щік.
І що б в твоїй душі не діялось,
ховаєш за дощем тих сліз потік.
Зустрінемось, коли настане ніч,
У кольоровому дзеркалі,
навпроти якого стою.
Чорно-білі лише силуети,
в голові я своїй малюю.
І у вікнах усе різнобарвне,
Вона не завжди ідеальна,
але з тобою, неважливо.
І коли спека аномальна,
і коли дихать неможливо.
У сніг лапатий і у зливу,
Я скажу тобі те,
що може хтось і казав..
І життя непросте,
але хтось і того не мав...
Я помру за тебе,
Я цей день пам‘ятати не буду,
він пройде, як і сотні таких.
В самоті, серед музики й бруду,
заховався від душ людських.
Не назву сьогодення я святом,
У темну ніч, коли в пітьмі не видно,
ні ворогів, ні друзів, ні мерців.
Чистим, святим, буває лиш огидно,
коли потрібно бачити творців.
Серед лісів, серед нічного неба,
Забути колір би твоїх очей,
не пам'ятати б голосу і сміху.
Не буде більше радісних ночей,
не принесе життя собою втіху.
У грудях кратер ядерної бомби,
Забери собі мою молодість,
і словами заший мої рани.
Я на тебе залишу всю гордість,
у твої я подивлюсь екрани.
Забери собі моє щастя,