Максим Марков
Ти пахнеш м‘ятою,
твоя шкіра - шовк.
Від сяйва твого,
у суспільства шок.
А я пахну металом,
Це моя доля, битись на арені,
серед тиранів, шахраїв, убивць.
Історія висить на гобелені,
серед бридких, похмурих п'яних лиць.
То меч, чи щит хапати в чисті руки,
І не дарма говорять люди,
лиш кров і піт роблять монету золотою.
Ніби вина, прагнуть води верблюди,
і кров кипить лиш та, яке є молодою..
У грошей є вага,
Лиш не наврочити б на наш зв'язок,
ваша помада у очах моїх палає.
До поцілунку нам залишився лиш крок.
і що робити з цим, нажаль не знаю.
Тендітні руки на моїх плечах,
Я цей день пам‘ятати не буду,
він пройде, як і сотні таких.
В самоті, серед музики й бруду,
заховався від душ людських.
Не назву сьогодення я святом,
Забути колір би твоїх очей,
не пам'ятати б голосу і сміху.
Не буде більше радісних ночей,
не принесе життя собою втіху.
У грудях кратер ядерної бомби,
Зустрічати світанки, і заходи сонця,
сміятися, плакати, рвати банти.
Виглядати кохання зі свого віконця,
любити, тримати, в‘язати бинти.
Прокидатися поруч у теплому ліжку,
"Біле"
З тобою так чудово,
в душі для тебе слово.
Чарівність і любов,
мов на папері кров.
І краще пізно, ніж ніколи,
та не скажу тобі тих слів.
Що мою душу, мов шипами,
кололи сотні довгих днів.
До твого серця не торкнуся,
Внутри я умирал,
чертовски много раз,
и с пеплом, будто феникс,
к утру вновь просыпался.
Я больше не могу,
Загадковій красуні не страшно,
в нутрі металевого змія.
І з думок випускає неспішно,
бульбашки, в яких схована мрія.
Мила дівчина, в барвистій одежі,
Ах косички, тугие косички,
красота в каждом дюйме улыбки.
Наши жизни горят будто спички,
не хватает мне золотой рыбки.
Милым личиком день заряжает,
