Максим Марков
У чому сенс життя?
А сенс життя у тому.
Радіти, як дитя,
не нудьгувать ніколи.
Знайти для себе діло,
Я цей день пам‘ятати не буду,
він пройде, як і сотні таких.
В самоті, серед музики й бруду,
заховався від душ людських.
Не назву сьогодення я святом,
І краще пізно, ніж ніколи,
та не скажу тобі тих слів.
Що мою душу, мов шипами,
кололи сотні довгих днів.
До твого серця не торкнуся,
Останній рік вчимось у рідних стінах,
і далі не назвемось «школярі».
Будемо згадувати все ми по хвилинах,
і будуть плакати батьки і матері.
Цей рік обов‘язково провести,
У кольоровому дзеркалі,
навпроти якого стою.
Чорно-білі лише силуети,
в голові я своїй малюю.
І у вікнах усе різнобарвне,
Какая нежданная встреча,
ошибочку я допустил.
Пишу этот стих целый вечер,
перо здесь не требует сил.
Мои щёки окутал румянец,
Ты вонзила в меня свой нож,
и не двинула даже бровью.
В моём теле лишь боль и дрожь,
извини, что забрызгал кровью.
У темну ніч, коли в пітьмі не видно,
ні ворогів, ні друзів, ні мерців.
Чистим, святим, буває лиш огидно,
коли потрібно бачити творців.
Серед лісів, серед нічного неба,
Ми з вами ніхто,
ніби щось незбагненне,
спокійними кроками
йдемо в пітьму.
І ніби шаблі,
Любов - глибока рвана рана,
на тлі людького серця й тіла.
Поруч тепер вже не «кохана»,
в тіпьмі нічній сховатись хтіла.
Нічні поля і силуети лісу,
Безкрайній океан,
він ніби її очі.
На кораблі, в туман,
пливе, бо серце хоче.
І кожна синя хвиля,
Поет забув принцеси голос,
тендітні руки, ніжний сміх.
Усе - лиш спогади розлуки,
лишився всіх останніх втіх.
Змив її запах з серця й тіла,