Максим Марков
Слова не забуваються роками,
а голоси століттями гудуть.
І в голові ті постаті рядками,
по буквам спокій у душі крадуть.
Я тебе не люблю,і твої кляті руки.
твій голос і сміх я вже чути не можу.
Епохи війни ми почуємо звуки,
без тебе, від світу зведу огорожу.
Ескізи фатальної дії життя,
В тебе столько сил,
и столько труда.
Полежи на плече,
не спеши никуда.
В тебе столько боли,
Любов - лише мед і отрута,
солодка, запашна, смертельна.
Ніколи людством не забута,
і в жертвах виборі ретельна.
Ніби хижак, вона полює,
душа твоя очистилась від бруду.
Зі мною до світанку ти балакала,
і не зважала на слова дурного люду.
Не впевнений, що можу це все дати,
бажання всі пропалює судини.
Життя без мата,
як солдат без автомата.
Якщо нема патронів,
кидається граната.
Хворий кінь стоїть,
вершника поруч немає.
Цінна все кожна мить,
він тихо собі помирає.
Апокаліпсис вже зупинили,
У чому сенс життя?
А сенс життя у тому.
Радіти, як дитя,
не нудьгувать ніколи.
Знайти для себе діло,
Ми з вами ніхто,
ніби щось незбагненне,
спокійними кроками
йдемо в пітьму.
І ніби шаблі,
Останній рік вчимось у рідних стінах,
і далі не назвемось «школярі».
Будемо згадувати все ми по хвилинах,
і будуть плакати батьки і матері.
Цей рік обов‘язково провести,
В твоїх руках тепліше дому,
поруч не відчуваю втому,
тебе нікому не віддам.
Ти мій вогонь в холодні ночі,
ти - вихідний у дні робочі,
Яке приємне відчуття, тортури,
коли у серці більше не любов.
Тріщать цеглини почуттів, і мури,
з тих почуттів, тепер стікає кров.
В душі мов кратер, атомної бурі,
