Максим Марков
Поет забув принцеси голос,
тендітні руки, ніжний сміх.
Усе - лиш спогади розлуки,
лишився всіх останніх втіх.
Змив її запах з серця й тіла,
Простягну тобі руку - тримайся,
простягну пістолета - стріляй.
Поки поруч стою, не лякайся,
ти цим світом прекрасним гуляй.
Простянгу тобі лезо - так ріж,
Ты вонзила в меня свой нож,
и не двинула даже бровью.
В моём теле лишь боль и дрожь,
извини, что забрызгал кровью.
Я кричу «на добраніч, цей Світ!»,
і лиш чую своє «вже світанок!».
Я усім передам лиш «привіт»,
не прокинусь я більше на ранок!
Пусть всё катится к чёрту,
я знал.
Я прижму себя к борту,
в финал.
Ни к чему мне жалеть,
Я всё вижу по твоим глазам,
и нету смысла больше врать.
Поздно жать ногой по тормозам,
спорткар любви разбился, не собрать.
В твоих бездонных глазках вижу страх,
Любов - глибока рвана рана,
на тлі людького серця й тіла.
Поруч тепер вже не «кохана»,
в тіпьмі нічній сховатись хтіла.
Нічні поля і силуети лісу,
Між нами сотні довгих миль,
міста - гіганти, а дороги - змії.
Незмінним залишився тільки стиль,
у твоїх слів: вони мої надії.
Небесний сир ясніший в ночі чорні,
Я упал головой на асфальт,
мне десятый этаж не помеха.
Заливаю я кровью гештальт,
будет снова народу потеха.
Ещё один день мною прожит,
а большего мне и не надо.
По ночам моё сердце всё гложет,
мыслей всплеск, ожидая парада.
И я на день, но ближе к чему-то,
Ваше життя - суцільна лажа,
не бачу сенсу плити по шаблону.
І доки хтось стирає з пики сажу,
з келихом квасу йтиму до балкону.
Я не бажаю жити до століття,
В тебе столько сил,
и столько труда.
Полежи на плече,
не спеши никуда.
В тебе столько боли,