Максим Марков
Душа поета - не його перо,
і не рядки, написані при ночі.
Це почуття, що виклані ними,
це їх тепло і виснажені очі.
Душа поета - не частина тіла,
Я мудростью никак не обделён,
мой разум чист, и с ним мои слова.
Талантом жить, писав, я одарён,
и я живу, как лунная сова.
Я искрою судьбы направлен дальше,
Там, де зорі сяють яскравіше,
і навколо чистий горизонт.
Там і серце б‘ється повільніше,
у душі відновлюєш ремонт.
Я кохаю тебе, моя мила,
ти мій промінь тепла, серед льоду.
Ти даруєш бесмертя і крила,
слів бракує на всю твою вроду.
Я щасливий, бо ти є зі мною,
Піднімем ріг, наповнений вином,
ніби в останнє бачимо ми сонце.
За кілька мить накриє нас воно,
бажання жити довгий сон цей.
І натовп запалає диким криком,
Внутри кричал, желая тишины,
как горстка пепла в мире пустоты.
И среди звёзд тянулся до луны,
всё усложнял, искав лишь простоты.
Глаза болят, не видя счастья свет,
Між густих лісів, і старих стежок,
поміж скель гірських, і сухих річок.
Між боліт, полів, через ріки й гори,
крізь міста і села, нічиї простори.
Де безкрайні лани цвітуть,
Забери собі мою молодість,
і словами заший мої рани.
Я на тебе залишу всю гордість,
у твої я подивлюсь екрани.
Забери собі моє щастя,
Какая нежданная встреча,
ошибочку я допустил.
Пишу этот стих целый вечер,
перо здесь не требует сил.
Мои щёки окутал румянец,
В её нежных объятиях спит человек,
дышит, еле живой, он от тяжести век.
Не умрёт он пока, она гладит его,
после гибели тела и нет ничего.
Его мысли пусты, её слёзы - печаль,
Ти пахнеш м‘ятою,
твоя шкіра - шовк.
Від сяйва твого,
у суспільства шок.
А я пахну металом,
Я кричу «на добраніч, цей Світ!»,
і лиш чую своє «вже світанок!».
Я усім передам лиш «привіт»,
не прокинусь я більше на ранок!
