Максим Марков
А сонце вже давно не сходить з неба,
ховається за хмарами роки.
Деревам його промені так треба,
на них кричать, хитаючись круки.
Краплі дощу великі і холодні,
Я хочу исчезнуть из мира,
раствориться в тени и пространстве.
Ведь надежна вновь не сотворима,
бедно жить можно даже в богатстве.
Я хочу окунуться туда,
Моя любовь с большими карими глазами,
маленьким носиком, и узкими губами.
Эту любовь не описать словами,
о ней я говорить могу годами.
Моя любовь - кудрявая малышка,
Я всі роки запишу в один день,
і всі слова зіжму у один звук.
Щоночі буду додавать пісень,
сидітиму в кутку, немов павук.
Я всіх людей зберу у одну тінь,
Не накуренный я, и не пьян,
просто сытый и малость не весел.
На праздничном ужине вижу изъян,
недостаточно много пустующих кресел.
Ночной город сияет не много , не мало,
Наша любов завершиться у моря,
спокійні хвилі терлись об пісок.
Яка би не була в нас доля,
назавжди шлях не йтиме до зірок.
Наша любов закінчиться в тумані,
Цигарка, цигарка, спокій,
келих за келихом, біль.
В кімнаті, немов у шафі,
сидиш і мовчиш, мов міль.
Година, година, холод,
Симпатичні, ніби відьми,
балакучі, ніби птахи,
неповторні, ніби фільми,
з ними зорі, мов комахи.
Емоційні, ніби шторми,
Люблю её до дрожи,
трясёт всего от страха.
Мы слишком непохожи,
любви частицы праха.
О ней я не забуду,
Природа неймовірно красива,
та до вашої їй ще далеко.
І хоча ваша надто манлива,
я її споглядаю з далека.
Ніби витончені хвилі моря,
Я люблю твою душу і тіло,
і п‘янить мене разом доба.
Наш союз не зруйнує ніколи,
ані злоба, чи навіть журба.
Бути моруч - єдиная мрія,
Я на землі,
ти на орбіті.
Між нами відстань,
в сто надій.
Руки мої,
