Екатерина Евстратова
Місто, втомлене від люду, накриває тихий вечір.
Десь ховаючи у темінь сліди білі літаків.
І думки мої буденні вже готуються до втечі
до сюжетів незбагненних й неочікуваних снів.
Дійсно, зупинивши погляд, на малу якусь хвилину,
розчиняєшся немов ти у моменті всім собою.
Твої очі вже не гріють.
Холодні руки обіймають порожнечу.
Справді дивно..
Як швидко розумієш такі речі.
Справді лячно,
Человек.
Величественный.
Умный.
Нос задёр
В гордости своей.
Но порой
Не залишай мене у цій буденності,
бо без тебе я у ній гублюся.
І досягаю я лиш до інертності
у посмішках, у подихах, у пульсах.
І всі ті друзі, що іноді, як треба,
що через день, а то і вихідні,
О, Груте! О, Груте!
Ніким не забутий
твій погляд знай буде
й в руках твоїх кров.
Народ твій у скруті.
Ти добрий, чистий та щирий.
Мені шкода трохи тебе.
Адже долі напір настирний,
змінив з такої ж мене.
Хоча щось у душі ще гуркоче,
може лишилось, чи ні?
блудне душа моя
шукала ти пристані,
неймовірні ті відстані
довелось що пройти
щоб щастя знайти
в собі та за стінами,
Метро грохочет,
Пуст вагон..
И под землёй
Всё люди в спешке.
Глобальный жизни
Лохотрон
Бывает всякое,
не думай что судьбою
лишь тебе назначен сложный путь.
Твоя жизнь
не есть ее игрою,
ты должен пережить всё как-нибудь..
Крапка.
Ще декілька крапок..
Ще доля мовчання.
Ще ниций бій серця.
Поламка,
гарантій забракло,
Писати вІрші -
нагадує про душу..
Усе що залишилось,
щире та відкрите.
Здавалося колись,
що я незрушна..
Давай підем гуляти,
поки йде війна?
У клуб підем танцювати,
Давай шашлик замутим,
