Іван Андрусяк
середньовічних полювань
картате знамено
вже протрубив у ріг іван
готуйся звірино
а ти вполюй мене чи ні
я буду зайцем тут
у глечику в галичині
обліт завершених птахів
на полі батька або духа
червона сонця потерюха
згортається в несупокій
на горло саду покарай
на тінь зелену на карету
на золотих підніжках в лету
Прийшли до круга. Стали зусібіч.
І голови накрили прапорами.
І хтось завів нестямно довгу річ
про конуси і паралелограми.
А ми поволі падали в траву,
підклавши сон під голови патлаті.
І так виразно, ніби наяву,
це розріджене повітря не закінчиться ніколи
ніби варвар в стійлі папи ні стояти ні втекти
люмпен вирвався на волю алебарди стали колом
з-під землі уже прозрілі повилазили кроти
це траяновій побіді так радіє поліс нині
ти видовище до тебе хліб роздали і вино
вовк повинен бути вбитим вовк повинен бути винен
Юркові Бедрику
лівим берегом живучи
правим берегом накриваючись
чи буває що на плечі
відбиваються лапи заячі
озираєшся — а ніхто
прощай гаутамо я нині до замку дійшов
корона спітніла на лобі опалому в дріж
на босих дорогах знайдеться мій ликавий шов
на горлі старому відчиниться лаковий ніж
я знидів шукати — є вищі за слово думки
в провальному сіні яке приросло до межі
та назви жінок поза мною несли як вінки
я не доріс до розмови про плаху
сервус озерам які прогоріли
пане диктаторе осінь це бахур
що відгризає душу від тіла
каплю диктує – плодяться зливи
крону диктує – корінь зів`ється
курва, народ наш безмежно щасливий
такий конклав: ніхто не помирав
усі хто міг добралися уплав
а хто не вмів той дошукався броду
вода загусла як від слів коран
гірке повидло з непокритих ран
губилося на жовті нігті глоду
місцями простір лився через край
вічними не будемо ніколи
мертвими не станемо навіки
осінь як останню непокору
збережуть поети і каліки
дощ як перестояне мовчання
вкриють до зажмуреної жмені
тільки голоси немов прочани
тонкого сну знакоме відображення
на дні ріки — чи доживеш до дна
немов провини порскають ображено
ламкі комахи з білого човна
урізноводь —
любити і прощатися
чия то ґою праща несповита
чия по світу лань пустелю п’є
нехай до жита докульгає свита
на неї в московита дружба є
не язиком то каменем прилиже
дізнатися чи зиждеться душа
а те що залишилося понєже
Насті Гречанівській
беладонна — мумія на двох
степ укрив і степ не переоре
бог укрив — хай покорує бог
піднебіння що на жінку хворе
витисне короткий ніби сік