Іван Андрусяк
за краплею крапля сповзає під лід
обвиті губами цибаті штативи
ми гордо вивчаєм цей жадібний світ
як випите з ночі розморене чтиво
нам пити повільно ми випари п`єм
сльоза упиря перестрибне колону
поет не прощає прострації трону
вічними не будемо ніколи
мертвими не станемо навіки
осінь як останню непокору
збережуть поети і каліки
дощ як перестояне мовчання
вкриють до зажмуреної жмені
тільки голоси немов прочани
Я помираю вас. Така печаль.
Така зоря над віком перестане.
Говорить Бог: Прости мені, Іване,
прости мені за те, що я мовчав.
Я все прощу, бо нині я помер.
Я довго знав, що буду жити довше.
І чорний плащ облизує підошви,
сплітаються пальці сплітаються очі і голови
на стоптаний пляц виповзають картаті слова
а ми залишаємось голими голими голими
ключиця сідниця коліно кулак голова
ховаємо очі за висхлими бляклими плівками
ховаємо в жмені маленьких драґлистих синів
а ви не приходите згорблений відчаєм лікарю
якщо нам усе це вдасться здійснити
і всі ці сонця які ми плекали
у вазонахкамерних бесід
і келійних думок
таки зійдуть над обрієм
і нам не треба буде самим говорити
що ми ґеніальні
бо це про нас скажуть інші
на ліктях вже не мозолі
на ліктях п’яти
на золотисто-жовтім тлі
зринаєш п’ятим
у першого в блідій руці
курмей зов’ялий
а під проваллями синці
порозсипавши сутінки і шкло
порозбиравши вежі і залоги
ми виявляли що житття було
точнішим від своєї перемоги
воно трималось чіпко за полу
воно повільно дерлося до горла
і цю країну темну як золу
ах який колосальний вечір
море горілки море пива
а тоді борюкання
за кулісами раю
за ґратами кухні
поміж плюшевих штор
так витікає з мене
надмірна енергія
семимильні провини безсилі як крони дерев
їм замало повітря аби не зурочити простір
ти тікав не від них а від того хто їх забере
тільки див самоти відділяв перемогу від злості
знав що світу нема але досі чомусь відділяв
і причини нема а за наслідки мертві не встануть
голубим ореолом усе ще світилась земля
Чи твій тато палить люльку?
Так мій тато палить люльку
Yes my father smokes the pipe
повтори цю фразу ще раз
і вона тобі відкриє
ві-
кно у світ
і коли ти сидітимеш на бродвеї
канцерогенний сад крізь мармур і нейлон
розстелює тобі циганські простирадла
і жовтопалий день як глина за селом
розчинений для нас меж простору і падла
ми жертвами були ми випали з зерна
розшитий мохом плащ і грива з реп’яхами
кульгавий термопіл старенька сарана
осінь вечір пора вмирати
голос кришиться на вітру
сон раптовий як алігатор
підкрадається угору
теплий місяць до ока липне
над повіками нависа
відчувати жага велика
червоніти їдка краса
