Steev Kurts
Скажіть мені , німі вітри , чому я тут - не з вами ?
чому небес блакить - далека висота ,
що ви мене лишаєте і сиротами
за волею мчитесь покорювать світа ?
Що вас жене за згаслим небокраєм ,
Пірям сніжило в осінніх садах ,
Що згубили в лету сизі гуси
В ці вічні тумани не прийде зима
Згниють на вітках спілі груші
Пірям сніжило в осінніх садах,
Дух неспокійний на ніч пє вино .
під касами закритими вокзалів .
А світлом флоресцентих ламп
його поваблять нові траси .
І докінчивши вкотре той бокал ,
Ви мене зневажити як завше ,
Не давши погляду в пустім метро
Ми з Вами – стали незнайомі
А Вам так ніби й все одно .
Так ніби час прожитий разом
Для вас ,мов сон забутий, відійшло
Пустіть її - вона спішить:
на зустріч , що давно минула .
Століття тому , чи лиш рік
вона , безсовісно – забула
Можливо… або ж не прийшла
За друзів зараз не вмирають ,
за друзів зараз не живуть ,
як вид вони здається вимирають ,
як вид нащадків не дають ...
Я так жалів, що Вам дивився в очі
я проклинав Ваш розум непростий
чому ж Ви бувши другом моїм
простити серця голос не змогли .
Мого - до Вас , в безмовному воланні
мовчанні трепетнім , лякливого гінця
Дайте нам віри іти за богами,
Дайте нам сили бороти ворогів,
Дайте надію , щоб зцілювати рани
І дайте вина , бо ми ще живі
Ми хочем напитись , до розуму втрати ,
з них пив холодний чай із м’яти
я не любив тебе , а ти …
тобі вже нічого втрачати .
знайшла мене ти без мети
у пивні барі , по обіду
Не прощайся осінню зі мною ,
в переддень зимових холодів.
Дай ще погріюсь я тобою :
студена кров в венах моїх.
Дозволь тебе в обіймах мати
Я Вас украла на хвилинку
О Господи - на цілу мить !
вплела у серце мов патинку .
допоки кляте місто спить .
Допоки , ті , що в повнім праві
Я пам’ятаю лиш червоне око ,
що злобно дивилось десь аж ген звисоти
промокле взуття , туман над болотом
живими не вийти нам з даної гри .
Провила сирена , наче плач мандрагори