Максим Марков
Очі не брешуть,
ніби дзеркало в душу,
тлумачать усе,
що так палко ховав.
І з сотні думок,
Не куплений букет,
зів'яне на вітрині.
Ростане шоколад,
у формі серця нині.
І одинокі душі,
Я ревную тебе жахливо,
я від гніву згораю і плавлюсь.
Обіймаю тебе так хтиво,
а на відстані вже розсипаюсь.
І від того, що сам хвилююсь,
Простягну тобі руку - тримайся,
простягну пістолета - стріляй.
Поки поруч стою, не лякайся,
ти цим світом прекрасним гуляй.
Простянгу тобі лезо - так ріж,
Це моя доля, битись на арені,
серед тиранів, шахраїв, убивць.
Історія висить на гобелені,
серед бридких, похмурих п'яних лиць.
То меч, чи щит хапати в чисті руки,
Прокинутися.
Встати.
Покурити.
Проіснувати.
Знову.
Повторити.
Залий думки вином,
втопи слова у морі.
Життя,мов під крилом,
тої гіркої долі.
Спали дії в вогні,
Найкращий день - якого не було,
найкращим днем є той,якого не торкались.
Барвисте дитинство давно загуло,
як сильно би всі цього не боялись.
Життя колись кожного з нас обпекло,
Я буду кохати й надалі,
і колись мене вб‘є Амур.
Бо йому неважливі деталі,
серед всіх цих сердечних тортур.
В моє тіло стрілою він влучить,
