Семенко Михайль
В сутінках сумних отінених
Образ забутий виник.
Його родив у однотонних цокотіннях
Старий годинник.
Фрази плетуться в журнім смерканні
Старомодних перлів.
Сумні, далекі і рідно-незнані
Скільки, скільки пожовклих зшитків,
Скільки пожовклих мрій!
Дорогі, рівненькі рядочки —
серця мого відбитки,
Юнацькі благословіння Неіснуючій Сестрі.
З червоними краями, в цератових палітурках,
Вони містять душі гострий розвиток.
Кілька маленьких вражень
проводив на вокзал сестру
був м’якенький ранок
ми загострились на вітрі
чекали потягу години дві
лінощі
але згадувалось в голові.
Хвилювання знайомі
Хвилювання старі
При таких комічних обставинах
Така несподівана ніч
Ноги мерзли душа палала
Душа розривалась
Сестра Беатриса у теплушці
Два слова ці моє серце пестили
Липне грязюка до ніг над Сучаном
Після дощу.
Кинув у воду капусти качан,
Кричу.
Скінчивсь, — і другого не буде, —
Мій bloc-notes.
Гей, коли ж уже прибуде
З ранку повіяло вітром з півночі —
Замело.
Спить село
В лінощах.
Застогнав зашумів заскрипів ліс
Темною нічкою
Шумить нід річкою
Вечір охоплює далі неясні
Гори окутує в сині серпанки
Тони прозорі сухі і безстрасні
Плинучий в сутінь спів колисанки.
Над річкою легіт торкається скла
В далині погасають вечірні пісні
У тінях химерних у пасмах тепла
Біля моря дві піраміди
Ми в долину їдемо
Де прозорий Сучан.
— Глянь!
Ніч. Плями чужі.
Живої душі
Не знайдеш, скільки серце не жде…
Повіяло зашуміло з моря
На Брата і Сестру*
Понесло на долину хору
Примари без рук.
Шматками темряви закидало міжгір’я
Чорними хрестами закрутило внизу
Заскиглили душі від пекельного зневір’я
Струїть вода і плещесь весело
По камінцях
Сріблиться плесками кришталить весла
Блідий Сучан.
Проміння гаснуть в воді зливаються
Мов без снаги
У стрій опітьмений вже зодягаються
Червоноплямиться за оградою парку —
То мила йде.
12-25. VII. 1917. Владивосток
День ідейного краму
Новин, крові і хмар
Дай телеграму,
Газетяре!
Захвати, пориви й вигуки.
Декларації, наради.
Смішні комічні крики
