Семенко Михайль
Крила білі, загострені льотно —
Крила смілі душі-Розалінди —
Оескезені знов безтурботно
Перед острахом Сцілли й Харібди.
Крила м’якості снів оксамитних,
Крила казок осніжених Сканди,—
Скільки згибів на схилах блакитних,
Вдихаю я тонку отруту
Садів гамірливо-бензинних.
Люблю розпачливість забуту
Незнайомої Зіни,
ажурний капелюх незнайомої Зіни.
З шостого поверху дивлюсь на стіни —
В надвечірній час, коли дими мережчаті.
Люблю міста мініатюрні сонатини,
Моя думка пестила мріюі.
Які дрібненькі квіточки!
І мрія шептала: я тебе зогрію —
Припести думки!
І було так багато здивованості
В нашім яснім єднанні.
Ми — щасні в цій прикованості,
Нас затримали смуги вечірні
На мармурових східцях.
Нас зустрічали акорди невірні
І менует без кінця.
Сурдинять далекі автомобілі.
Мруження пішло по озері.
Самотно пляміють лебеді білі
Я вітаю вас, молоді авіатори,
І тепло стискую руки.
Зсунувся штучний екватор,
В мого порога виріс бамбук.
Я освітлюю блиском серця бензинного
Шум пропелера й шкіряне кепі.
Руште все огороджене незмінно —
Пейзажі такі задумані
Тіні такі тонкі
Фарби важкі в тумані
І луни гудкі.
За брамами опурпуриться
Сіренний ранок
І почне журиться
Простяглися тіні тіні вечірні
Тіні сонця весняного
Тіні захвату світа тонкі і невірні
Тіні смутку безвиглядного
Линуть гуки вечірні гуки незнані
Щастя співанного щастя незмінного
Простяглися тіні тіні сонця весняні
Пасма смутку вечірнього.
Я не хочу своєї уваги скупчувати
Нудним шаблоном розважань.
Вам не побачити моєї уступчивості
Під сміхом зблідлим ображань.
І коли людину остаточно вимучите —
Я займусь філософією натхнення.
Кому, кому ви кров із серця виточите
Багнесь у безмежності висвічування
Від очей женственних перестрінути.
Містично-несподівані посвідчування
Не хотілось би випадковостями змірювати.
Ефірним дротом до глибин пронизаний
Я всесвітньо споріднений зі сміливостями.
Невже — я схилюся? Непевно згризений
Запах моря, запах солоний —
Гіркий і гострий аромат баговіння.
Я звалений сонцем, я цілком зламаний,
В зорі безладність і сліпь від безтіння.
Море, море — поклич закоханого,
Блакиттю, галькою розваж у тузі!
Прийми свого сина несполоханого,
1.
З перерізаним горлом
І захололим осміхом губ
Стояв
І куди рушити не знав.
Всі оганьблені й розчаровані
Всі зневірені —
Мій спектр має зелену сіру жовту фарби
Я проходив трьома вулицями
Увечері знайду коли рух одумається
Свої всі скарби.
Годі скулиться і лежать зневірено —
Треба вийти у шумний сад.
Хто винен що мене тягне назад
