Семенко Михайль
Я іду по шляху незнакомому,
Перегортаю вічності сторінки.
Бо і сам не відомий нікому я,
Бо не чекаю й сам я на свідки.
Я — нічий. Я — ніхто. Мене не знає історія.
Мій девіз — несталість і несподіваність.
Хочете? Я заримую зараз: істерія.
Як гарно почувати, що я — сильний
І що мені належить світ.
Як гарно бачити, що мій шлях — вільний
І що всі біографії — шаржний звіт.
І хто зважиться піти зі мною поруч?
І хто розсміється над безглуздям хмар?
Як весело, коли я опускаю штору,
Улиці залюднені, трамваї стрійні,
З очей таємних шовкові нитки
Снуються в душу, де плями мрійні,
Де тепло гріють зустрічні думки.
Лоскоче груди пропелер шумний,
У серці свято, мов смілий скарб
Злетів самотно-близький, безстумний,
Кинь ранкову газету, маестро,
Поставив на твою машину чобіт.
Ріг всміхається затурбованим сестрам,
Кожний своє діло робить.
З гаманця виконав відповідний мінус —
Можеш продовжувати своє читання.
Я залишу тебе на розі, але ніде не дінусь.
Не жалкуй, що мій будинок звалений,—
Не турбуйся про звіт.
Бо не я сам — спалений,
Зі мною падає цілий світ.
І нехай він мертвим лічиться,
І нехай міниться без снаги.
Настрій мій розметерліниться,
Що тобі каже не мапі море?
Яка самотна у присмерк постать!
Вирисуються у пітьмі твори —
Тоді поїдем у гості.
До рідних скель через степи і гори,
Через Азію по веселій лінії.
А тепер… Затули серця штори,
Літхар самотній пустинним вечором
Не сполохує повільні рипи —
Як вона ходить з повітовим фельдшером
Де квітнуть і пахнуть липи.
Нерухомі, вслухаються в голоси мовчанні —
Про кохання, про єднання душ.
І на зло викине з вікна,
Які слова — болючі, зимні —
Вона поховає мене зимностями.
Відчування інтимні —
Зогрій моє серце інтимностями.
Далеко, далеко блакитне море…
В душі — опрокльонені естампи.
В тебе — душа загадана,
Облуплені стіни з червоними віконницями.
Тротуар, похилений до канавки.
Запнуті газом, красуні синіють спідницями
Перед дверима галантерейної лавки.
Ліхтарі освітлюють блискучі плями.
Полинялість витріщила сполоханий зір.
В глупу ніч, виринувши з ями,
Це було увечері, коли місто вібрує стумливо.
Це було на тім тижні у середу.
Вона стояла, дивилась у очі задумливо.
Зграйна, як сонет Ередіа.
Так, це тоді (було).
***
У тінях смерку полохливих,
Збираючись на концерт,
В кімнатці синій мрій бурхливих
У дзеркалі зобачив смерть.
Злетів із серця посміх білий.
Зайшов я необачно й рано.
І голос твій — такий несмілий:
Пройшло 5 веселих трамваїв.
Вас нема.
Ах, як зимно на розі чекати в маї,
Коли в серці пустка німа.
Вийшла панна — на Вас не схожа цілком,
В атмосфері конвалій.
І довго-довго я стежив зором
