Семенко Михайль
Хутко осінь хутко лист
Мов сумно-жовтий серпантин
Обсипле темну цю алею
Де вперш бажанням зайнялись
Як вперше він
Прийшов за нею.
Чому так пізно ти сама
Вона живе і досі невже і я живу
Я бачив її коси фіалки рву.
Десь у рові зеленім і її рука
Лежить у мене на плечі легка легка
Сонний туман випростувавсь навколо
А в далині десь місто спить
з відкритими очима
Мені щось тоскно серце тисне
Моєї мами колисанка
Така стара і ніжна висне
І буде виснуть до світанку
І буде виснуть до світанку.
Співучим спогадом нависне
Ніч сьогодні прозора й ніжна.
В кімнаті сиджу.
Оркестра з цирку.
Вигуки гарцівниці блакитносніжної.
Я перенесусь у цирк на хвильку.
Не чути більше дива грізного —
Тореадора — переможця крику.
Я незадоволений і розчарований.
Скажу простіш — цілком нудний я.
Життям беззмістовним доконче зморений,
Цілком зануджений, зовсім охорений, —
Хочу додому я, хочу в Київ…
30. VI. 1916. Владивосток
Бухта в тумані, не видно хмар і сопок.
Вриваєсь тільки гамір, стогне рейд.
Світ таке безмір’я, а я — я ніби зломок,
Кавалок крейди.
25. VI. 1916. Владивосток
Я сьогодні чергував удень
і проминув лілові хмари
Що після грому
І замість того щоб привітать прекрасне
в той мент море
Я будував храми.
У вікно я бачив золоті плями і срібні блиски
Що впали в бухту
Я сьогодні був коло моря
Купався й почуваю що прохолонув.
От не хватало ще горя —
А чому ж здорові Цехмистрюк і Рибаков?
Година була безнадійно похмура.
Вітер з Японії, море брикалось бурун’ами.
Чомусь уявлялось, як розбивають мури
Після року нудьги я беруся знову за Крейцера
У 24 роки знов за старого Крейцера
Ах чи ж скоро я покінчу з цим старим
Крейцером
Ах чи ж почну я знов цього старого Крейцера
Щоб знов на ньому й зупинитись.
Ми долі мусимо коритись
Хутко-хутко в мене виростуть крила
І покину я позичені вітрила
Ах як це гарно і як чудово
Я почуваю як росте сила як міцніє сила
Мене усього сила вхопила і відродила
Я народжуюсь на світ знову.
Скоріш обминути скоріш усіх обігнати
Щоб усе перечути і на світі усе перезнати
Я розчаровуюсь все більше
Перед найглибшим чаруванням.
Моя уява — це не вірші,
Це не пасивне споглядання.
Майбутнє — центр думок, настр’оїв,
Майбутнє — збіг життя і марень,
Пройшов немало гір і зломів,
На задній лаві в кінотеатрі
Поцілункувались міцно скрипка й піаніно.
Він почув себе ніби на Татрах
І розповідав Ванді про петербурзьку Ніну.
Вандині очі пильно дивились
Зуби блищали і губи манили, —
Губи тремтіли, шукали, благали —
