Семенко Михайль
Я залишив писульку на могилі Розалії,
Душі пелюсток,
Я завтра піду, щоб збирати конвалії —
Найсумніший цвіток.
Щоб збирати конвалії — серця самотного
Білі квітки,
Серця забитого, серця скорботного
Я палаю захватом, я чекаю вечора
Я мрію про щастя я мріяв і вчора
Я лину до тропіків
я багну холодного глетчера
Я хочу прилащитись до зимного моря
Хочу буть диким як вітер над скелями
Хочу буть скелею щоб серця граніт
Я мовчу
До тихих затонів своєї душі прислухаюсь
Про те що мовчу не признаюсь не признаюсь
Я смутний
Бо щось душу стиска мов кошмар навісний
Я веселий
Я завтра з нею знову побачуся
Завтра побачуся
Не багну більше ні думок ні настроїв
З нею коханкою з нею сестрою
Учора було якесь дивне побачення
Дивне розстання
Знов не скінчив знову є щось не зазначене
Я сьогодні курю і курю папіроси
Я сьогодні смутний
Я сьогодні смутний я сьогодні
смертельно смутний
Бо люблю її коси
Вечір притих зачарований місяцем сонним
Де самотить наш парк
Сьогодні знов піду на її вулицю
Буду чекать і мріять колисанок
Сьогодні ніч безкрила зорі туляться
І такий бездумно-ласкавий світанок
Зараз я вже стриманий і не такий безладний
Багато думав я і зважував дрібниць
Осінні скрипки в саду оркестру симфонії
То кохання моє, моє кохання — захопленість
Люди озброєні мрії озброєні мови озброєні
А у мене тільки затопленість
тільки затопленість
І знову безмовність
і знов безумовність умовність
Чому я веселий коли знаходжу слово
Закоханий в павзи я люблю павз дивну мову
Я захвату лірик поет буйних павз
між віршем і віршем
Я мрійник фантаст ще більше ще більше
Я страждання поет і радості після страджання
Я муки поет і захвату після смертельної муки
Я ніжний мов очі м’який як коханки
Сю осінь я заблуджусь у муках
Серед жовклого листя заблуджусь у коханні
Я заблуджусь в коханні
Заблуджусь в коханні
В осінніх муках
Ви почуваєте? Моє серце в блуканні
По тихих алеях з опалим листям безрухим
Мені багнесь заплющити очі
щоб тихо і мовчки страждати
Не мислить не бачить не чути
тільки страждати страждати
Тільки страждати і думать про неї
і думать про неї
Про вії про тіні
Про яснь її очей прищурених в пестощах очей
Мені сьогодні тоскно — може тому
Що дощ іде.
Ах невже тільки тому тільки тому?
Місця нема ніде.
Сьогодні середа — лише завтра побачусь
Завтра четвер.
Я з нудьгою своєю ношусь не розстанусь
Ах, розумієте — нудьга наринула —
Що я не такий, як всі.
Ночі опошлені доля кинула
У парку з серцем наодинці.
Я почував, як мати плакала
У ночі блакитних зим.
Тоді душа моя самотньо капала —
