Дмитро Павличко
Живу, як той гірський потік,
На спокій – ні хвилини.
Іскрюсь від кременя в бігу,
Туманюся від глини…
Спадаю дзвінко з темних скель
У плесо, повне гулу.
Від крові пурпурним стаю,
На олімпійськім стадіоні
Всі. Ні не всі! Чечні нема,
Вона при броні в обороні
Свободи, бореться сама,
Волає цілий світ кричма
І задихається при сконі,
А світ — скала глуха й німа!
Від крові гори там червоні,
Бомба розірвалась в Атланті!
Кров стоїть в розбитім діаманті,
Цілий світ клекоче! Білий Дім
Тяжко тужить. Рятувать ходім,
Та при тім не згадуймо Бамута,
Ні Урус-Мартана, ні Шалі,
Ні Шатоя, де чеченська рута —
Кров цвіте в калюжах на землі.
Гримить стотанкова й стоорда
Навала хижої Москви.
О, не впади ж ти, сива й горда
Чеченська шапко, з голови
Вождя повстанців Зелімхана,
Засліплюй окупантам зір,
Як правда й честь недоторканна,
Як “Кобзаря” святий папір,
Зайди в цю вуличку, зайди
І поклонися низько.
Це так далеко від біди,
Та ні — це дуже близько.
Не чути гуркоту гармат,
Що б’ють в чеченські мури,
Та чути, як московський кат
Смерть із Москви летить, Джохаре,
На поклик брата-холуя.
Вона як блискавка із хмари;
Ти ждав її. Вона твоя.
Тепер впади на рідне листя
І серце власне зупини;
Тепер з вогню ти маєш вийстя,
З домовини встає упириця,
Вовча паща на людськім єстві,
Гострі зуби і кігті, мов криця,
Очі — темні дірки в голові.
З домовини підводиться постать
Велетенська — плічми до небес.
Цілий світ її лютить і злостить,
Якщо дивитись в небеса
Вночі, як зір стоїть яса, –
В космічних безмірів величчя,
Зринає там твоя коса,
Твоє чоло, твоє обличчя…
Та я не тішуся твоїм
Небесним образом, богине,
Зійди сюди, зайди в мій дім,
Зостаньсь на цілу ніч!
І я зоставсь до ранку…
Над раном сонця ждав,
І відхиляв фіранку
Для перших променів,
Та сонце не зійшло,
Стояла ніч навкруг,
Чорніло неба тло…
На перших мітингах і вічах,
Коли вставали ми з могил,
Була ти в тлумах чоловічих
Без ореола і без крил.
Та я любив тебе зчорнілу,
Затиснуту в мужів юрбі,
І в мислях не святому ділу
Я за тобою навздогінці
Усе своє життя біжу;
Я впізнаю у кожній жінці
Тебе – і рідну, і чужу.
Я за тобою навдогони
Лечу, як п’яний соловій;
Я впізнаю в очах ікони
Я вчився сорок літ, та не навчився досі
Губити подих свій в жіночому волоссі,
І гудзики дрібні розстібувать на спині
Я вчився сорок літ, та не навчивсь донині.
А вітер – молодик без всякої науки
Під блузочку твою всуває голі руки,
Розчісує тебе і кучерями грає,
