Бахтіяр Єлчуєв
Танцюй навколо мене, наче тінь,
що падає з тремтячих ліхтарів,
доки останній з них не догорів,
поринь у дикий вир нічних створінь.
Люби без недомовок і умов,
Час — це розлитий пісок,
небо — це море у дзеркалі,
щастя — це мрії жінок,
Бог — це парковки за церквами.
Діти — це люди без сліз,
На постіль, що пустує без твоїх фізичних рис,
із часом укладається прозора ковдра пилу,
ретельно обмальовуючи контур твого тіла,
що він по добрій памʼяті у ліжкові приріс.
Ще рік і стане схоже на шаблонову crime scene,
(Пам'яті Максима Кривцова)
На фронті загинув *тут вставте імʼя*,
ще скільки таких доведеться почути,
якщо серед них опинюся і я,
я хочу лише не зостатись забутим.
Морю полегшало, флот відійшов на схід,
вперше за кілька століть не стоїть іржавість,
боєголовки стираються як графіт,
у генеральській ще галочку ставлять в графі
вибитих кораблів, на меті — державність.
Відчиняються двері міських кавʼярень
(чи вони зачиняються — важко знати,
за законами жанру від «я» до «я не»
відстань не більш метражу кімнати).
Двірники, як і в жовтні, колотять листя,
Підлога підіймалась від вина,
що я його за ніч пролив на килим,
зробила його зовсім крутосхилим
і так удар від себе відвела.
У килима не вистачило сил
I
Минуло вже стільки, що ти геть усе забула,
та я не зумів би й під чорною крапкою дула.
Не тому що без тебе я майже дійшов до краху,
а тому що усе памʼятати — питання фаху.
І хоч я за освітою мав би відкрити бізнес,
Я відвезу тебе в круїз
без перельотів і валіз,
якщо пробачиш здерті руки,
бо я вже стільки переліз
парканів з гострими дротами
та стін, що будував роками
Роману Ружо
Прокидатись старішим на день — непростий процес,
тож у юність хапався за все, що той біль знімало.
Але скільки за рік не вкладаєш у ліжко принцес,
Я вже віддав себе пітьмі і тут на подив
отримав другий шанс на другий подих.
Напевно, це і є життя — тонути
і виринати, то не бути в нім, то бути,
чолом врізатись в камені підводні;
я не впізнав себе у дзеркалі сьогодні.