Бахтіяр Єлчуєв
Час — це розлитий пісок,
небо — це море у дзеркалі,
щастя — це мрії жінок,
Бог — це парковки за церквами.
Діти — це люди без сліз,
Згорбившись, юний пацан, що не старше віку,
у якому в Штатах нарешті наллють бокал,
тягне мішок за плечима, скрививши пику,
і, як спʼянілий, хитається по боках.
Де той мішок потягнув його проти ночі?
Той час, що я провів з тобою, був
щось зроду терапії чи рехабу,
та кожний обмін комбінаціями букв
привів до того б, що я знов збрехав би.
Як близько б не було твоє плече,
День добіг до кінця. Якщо довго сидіти у стінах,
то під вечір повітря на запах як мед і бузок,
у цей час на базарі усе продається в уцінок,
забивається трафік, частіше зникає звʼязок.
В протилежному домі все більше жовтіючих цяток,
Вечір ламається навпіл під тиском люмінесценцій,
в пошуках себе блукаєш у міста в серці,
в пошуках сенсу побачиш, що він не в сенсі,
участь лише береш мимохідь у сценці.
Любов — це аварія, сутичка,
в яку потрапляєш у сутінках,
не розгледівши фари зустрічного
в поглинаючій темряві вічного.
Любов — це навóждення, помилка,
И.А. Бродскому
Роки все ідуть, але я і донині
не розгадав твій кросворд, Іосіф, —
«На независимость Украины»
авторства бруклінських хмарочосів.
I
Стільки часу минуло, що ти геть усе забула,
але я не зумів би й під чорною крапкою дула.
Не тому що без тебе я майже дійшов до краху,
а тому що усе памʼятати — питання фаху.
Памʼяті Шарля Бодлера
Квіти і смерть — пік естетики.
На смерть позбігаються медики,
та запізно.
На квіти — жінки,
Сьогодні ти прийшла до мене в сон
в одній з своїх оманливих персон,
які викльовують моє відкрите серце
й сиренами співають в унісон.
У кожної волосся наче шовк,
Там, де міста нема, підлога —
то земля, де не страшно й вмерти,
і ніщо не таїть від ока
горизонти на кілометри.
Там, де міста нема, висока
Із наближенням холоду місто втрачає колір,
заганяє його у підвали й куби бомбосховищ,
сильний вітер зненацька хапає тебе за комір
і зникає за першим кутом, перш ніж ти його зловиш.
Повз у мініатюрнім торнадо проноситься листя,