Виктор Харламов
Имя лишь неизвестно, а подвиг, Твой где?
Не сто лет пролежал, всё готовил замену...
И теперь все, воочию, видят: в беде...
Войн гражданских и прочих... - слегка лишь, задену,
Самолюбие власти, её сил рвачей,
Сніг паморочним саваном вкрива,
Поля, міста, містечка, ненароком...
Ще вчора + на мінус, як дива,
Малює Дід Мороз... щей місяць оком
Мідморгує, сміється наче біс,
Кривава осінь пожовтіла.., вмить,
Чорніше чорної зневаги стала...
Що трапилось..? - Душа її болить,
Терпець урвався, лиха йде навала.
Ой лишенько, дзеркала з кришталю
Любов в словах сильніше, може й так,
Бо у душі вона все ж - наречена.
Чим менше слів красивих зве мастак,
Тим краще справи; Муза навіжена,
Народжуючи запалу весну,
Возраст, макияж, — души катрены…
Среди гор, лесов, полей, морей…
Осень, впрямь, чаруют, — Лабутены,
Сентябрём подаренные ей.
Когда молчим или кричим напрасно,
Рассудок не теряя второпях,
Мы помним смерти нерадивый шлях
В себе; в грядущих, бедствий час не час.., но:
Погода не мешает власти злейшей,
Догорает костер,
Стал похож на свечку…
Не пошел разговор
Полноводной речкой…
Володар мій, лорд у любові, метр,
Без вад твої дива знаходять втому...
Мої послання пий ти, наче мед,
Сприймай їх розумом та тілом... Всьому,
Найкращому, талан слугує; труд,
Коли сніг хворів на грип,
Він не зміг сказати: "Рип!!!"
Тільки хекав від застуди,
Та розтанув майже всюди!
Жах каменю - сама гірська гряда.
Є сила слова, що поранить душі.
Холодна і жахлива все ж біда,
Небес торкається - вершини душить.
Багатством, не від милості небес
Это мы изменяем счастью,
Счастье нас предаёт, не горе...
Мы и счастье, всё время в споре,
Бог не любит забытых властью.
Счастье - это горе "святое",
Зірки прихильність мають, ні, - працюй.
Хоч титулів та почестей не знав...
Фортуна любить кращих, щастя буй
Не визнає лиш попіл від заграв.
Ось погляд сонця тишу визнає;
