Надія Ковалюк
Не згадуй про мене,не смій…
Не дай мені знову відчути
Той втрачений рай…ти не мій…
Чужий, але ще не забутий.
Не згадуй,бо досі болить…
На серці і так одні лати…
Чому так буває: лиш ” мить”,
Я тікаю сьогодні назавжди
З королівства Розбитих Сердець.
Я відношення, наче канати,-
Розриваю ущент, нанівець…
Пробачаю, що стала для тебе
Однією з розмінних монет.
Та в твоєму безбарвному небі-
Чи знаєш ти,як я тебе люблю?
Бузковими п’янкими вечорами
Живицею-сльозою напою
Твої вуста,щоб загоїти рани.
Русалкою до тебе припливу,
Манитиму очей зелених блиском.
Всі зорі з неба в жменях принесу
Я вдячна Богу за своє життя!
За всі винагороди і за втрати,
За те, що є, й за те, чого нема,
За те, що маю і не можу мати.
За свою долю – солодко-гірку,
За всі мої польоти і падіння,
За щиру душу, за любов свою,
Хороший мій, я знов тобі пишу
В думках своїх чуттєві телеграми.
У них- я зір із неба не прошу:
Скажи мені, що буде далі з нами…
Колись ти перед вибором стояв
Серед доріг, стежок і поворотів.
Колись ти у минуле відступав, –
Кленове листя падало до ніг,
Ховаючи самотність сірих вулиць.
На перехресті пройдених доріг
Раптово наші долі розминулись…
Води багато витече з річок,
І випадково я тебе зустріну.
Багато з неба упаде зірок,
Я ще люблю…на превеликий жаль…
Забути не змогла, чи не зуміла…
І знову біль, немов струни скрипаль,
Торкається і надриває тіло.
І спогади…заміщують думки,
Гортають за сторінкою сторінку…
Десь є щасливі люди, та не ми…
Про те, що бУло – не розкаже книжка,
ніхто і не згадає ні на мить,
лише здаля заплаче тихо скрипка
і десь глибоко в серці заболить…
Про те,що буде – знає тільки небо,
і час,що відпливає кораблем.
На цій землі усе,що ми беремо –
в кінці путі те ж саме й віддаєм.
Це літо – просочилося дощами.
Небесні сльози зрошують поля…
Заплутавшись в життєвій мелодрамі
Запізнюється доленька моя.
Чи засиділась на чужих колінах…
Чи з губ чужих збирає гіркоту…
Моя самотність ковзає по стінах
Як часто я задумуюсь над тим,
чи є на світі люди незамінні…
Якщо немає, то з яких причин
я згадую про тебе щохвилини?
Людське життя – найбільше із чудес,
це подарунок, з чорно-білим бАнтом,
та хтось післав любов нам із небес,
У кого – дружина, сім’я,-
Цінуйте, даруйте троянди.
Хай будуть вам гаслом слова,
Що хочу від серця сказати:
Мужчино! Не зраджуй! Спинись!
Бо вчинки – повторюють діти.
І перед Всевишнім колись
Все частіше із серця летять
ВІрші,
І чорніші воронячих крил
Ночі,
А самотність чуттєві листи
Пише
І здається, у нас вже один
Почерк…