Надія Ковалюк
В полях України, далеко-далеко
Де сонце ховається в житі,
Від суму і туги вмирала Лелека,
А їй би ще жити і жити.
Загинув коханий в холодному краї
Де люті вітри-буревії.
Без нього-і зорі на небі не сяють,
Без нього і крила німіють…
Чому з тобою, наче на дуелі?
Не стати б твоїм ворогом лишень.
Я зачиняю в серце своє двері,
Ховаючи його, як ту мішень.
Ти цілишся образами, словами,
Шукаєш найболючіші місця.
Скажи мені, що сталося між нами:
Блукають серця у складних лабіринтах
Із гострим бажанням: горіти, любити.
Прострілені хмари стікають дощами
І їм неважливо, що коїться з нами.
Десь там у пустелях сховалося літо,
Ще мить – листопади засиплять пів світу.
А ти своє небо схиляєш так низько,
Ну от і все…подай-но запальничку.
І з спогадів зроби мені коктейль.
Любов до тебе – жевріє як свічка.
Вона святкує свій останній день…
То скиглить, то несамовито б’ється
Як в клітці птах, що зроду не літав…
Ти так уміло доторкнувся серця,
Я ще люблю… О Боже! Як же так?
Минуло сто ночей і стільки ж ранків,
як розлетілись мрії по кутках
і розкололось небо на уламки.
А я люблю… На грані, на краю,
усупереч собі і всьому світу,
як немовля, в руках любов несу,
не знаючи, куди її подіти…
Твій мерседес виблискує на сонці.
Він нас везе до станції “прощання”.
І навіть крізь затемнені віконця-
Я бачу тінь свого розчарування…
Такі,як ти-не чесні,не відверті,
Хвальбу і наглість носять, як медалі.
Але в складній життєвій круговерті-
Якось дивно ми створені,- люди:
Уникаємо слова “добро”,
Боїмося його, як отрути…
Ми все щастя шукаєм свого.
Та існують в житті якісь речі,
Що збагнути не можемо всі…
І нервово сутулячи плечі –
Не згадуй про мене. Не смій…
Не дай мені знову відчути
той втрачений рай – ти не мій,
чужий, але ще не забутий.
Не згадуй, бо досі болить,
на серці і так одні лати.
Чому так буває: лиш мить,
Я на серці залатую діри,
Розбиваю коліна у кров.
Я ще вперто шукаю довіри,
Та, на жаль, розчаровуюсь знов.
Я чимраз багатію на досвід
Й чоловічу невдалу брехню.
Проводжаючи в тінь їхню постать –
У кого – дружина, сім’я,-
Цінуйте, даруйте троянди.
Хай будуть вам гаслом слова,
Що хочу від серця сказати:
Мужчино! Не зраджуй! Спинись!
Бо вчинки – повторюють діти.
І перед Всевишнім колись
Хороший мій… Недавно ще коханий…
Із волошковим полем у очах.
Колись твій образ срібними нитками
Вплітався в моє серце по ночах.
Далекий мій… Приніс ти стільки болю,
Що вистачить на декілька життів.
Та не була б застужена тобою –
Те, що було – того вже немає.
Все минуло… Залишився біль.
Це поверненню не підлягає.
Цьому всьому – мене ти навчив.
Я навчилась латати,де рветься,
Залишаючи сотні рубців.
І тебе виривати із серця.