Надія Ковалюк
Скільки крику буває у тиші,
скільки слів і думок у мовчанні,
коли знаєш ні більше,ні менше,
а кінцівку в своєму романі…
Ця любов зігрівала нам пальці,
і тому не шкодую й не каюсь:
серед сотень відомих вакансій
Присвячується українським жінкам-заробітчанкам
Так буває…Кому яке діло,
Що на небі всі зорі – чужі,
Що хворіє частіше не тіло,
А частина твоєї душі?
Хтось зігріється в рідних долонях:
Те, що було – того вже немає.
Все минуло… Залишився біль.
Це поверненню не підлягає.
Цьому всьому – мене ти навчив.
Я навчилась латати,де рветься,
Залишаючи сотні рубців.
І тебе виривати із серця.
Скажи мені, коханий мій, чому
У грудях більше Серце не живе?
Воно так щиро вірило в весну,
Та необачно вибрало тебе…
І після тисяч пройдених доріг
Та попелу від спалених мостів-
Упало без жалю тобі до ніг,
Згорає сонце у долонях неба,
Вже ніч сплітає зоряні вінки.
Ти знаєш,він у мене – те, що треба,
І все б – нічого, але він – не ти…
Чия вина у тім, що так буває?
Будуй мости хоч до самих зірок,
Кохання або є, або немає,
Ну от і все, хороший мій… Іди!
В моїм житті ти був всього лиш гостем,
усі ми по природі, як вовки –
тікаємо, якщо затІсний простір.
Ти знаєш – я не втримую людей,
бо що минуло – те вже не воскресне,
хто має йти – той все одно піде,
На годиннику – осінь, в руці – телефон:
абонент тимчасово відсутній,
а життя по хвилині стікає з вікОн
і дощем розмиває майбутнє.
Своє небо мені ти кидаєш до ніг,
ходиш слідом і дихаєш в спину,
і щезаєш раптово, немов перший сніг,
Не треба більше спогадів…Мовчи!
Хай за плечима стогне й плаче вітер,
допомогти не може він нічим,
що в нашому саду вмирають квіти.
Не воруши той день, коли ти йшов,
в думках перебираючи причини.
У тім, що вічна пам’ять, не любов,
Коли до вікон примоститься надвечір’я
Й народиться найперша із зірок,
Ти заплети мені мереживом надію
В квітучий, оксамитовий вінок.
І поцілунками осип гаряче тіло,
Немов багряним листям восени.
Свої зізнання – з обережністю, невміло
Ну от і все…подай-но запальничку.
І з спогадів зроби мені коктейль.
Любов до тебе – жевріє як свічка.
Вона святкує свій останній день…
То скиглить, то несамовито б’ється
Як в клітці птах, що зроду не літав…
Ти так уміло доторкнувся серця,
У кого – дружина, сім’я,-
Цінуйте, даруйте троянди.
Хай будуть вам гаслом слова,
Що хочу від серця сказати:
Мужчино! Не зраджуй! Спинись!
Бо вчинки – повторюють діти.
І перед Всевишнім колись
Питаєш, чи сумую за тобою?
Скажу, що ні, та це така брехня…
Без тебе почуваюсь сиротою
в цім світі – де б і з ким я не була.
Все, як раніше – я завждИ весела,
сама для себе прокладаю шлях,
розгладжую нерівності життєві,-