Юлія Оліяр
мене до кінця нічим не вимучити
замучили тільки розчавлені люди
пусті невчені яких неможливо вивчити
бо всередину глянеш нічого не буде
їхні човни лиш чекають вітру
і чисто байдуже на усе
наказуй деревам у вись не рости
наказуй хмарам спинити вітер
наказуй вітру себе не нести
наказуй плодів не родити квітам
наказуй сонцю змінити день
наказуй зорям усім потьмяніти
мовчи
хай за тебе ракети працюють
хай за тебе кулі говорять слова
хай побачить москаль яку наші солдати казку малюють
у найгірших своїх снах
хай ворог чує сичання і дикий шепіт
боже, якби ти вмів говорити…
якби розуміла я твою мову
якби…
то б і я з тобою заговорила
бо вся ця краса що сьогодні для мене
то твої слова
і в світлі дня знайти ще більше світла
і в сутінь ночі більше темноти
там ти
там точно ти
тікаю у пітьму
краду твою любов неначе витвір
неначе у кишеню забираю хмари синь
і у бузку у гронах пристрасті
привітно
багатоквітно
Серце – гранат. З спокусами, без ґрат.
На когось каже друг, на когось брат.
У такт знов б’ється об заклад,
боїться, щоб не було втрат.
Наче бідніє тугою в стократ,
але то тільки ніч веде парад.
твій поцілунок заснув лютневого ранку на моїй щоці
і спить там вже кілька місяців
боюся його розбуди
бо буря буде
бо він забуде
й полетить не залишивши і сліду
Хочеться лютого сильного грому
(і трішки додому).
Знати б, що втрати – це дощ, який живить народ.
Знати б, що все не піде у неправильний поворот:
і от…
Що за полями чекає знати б.
то може просто будемо мовчати
бо слів замало щоб щось пояснити
замало щоб ненавидіти або щоб кохати
замало слів щоб помирати і щоб жити
а тиші завжди є достатньо
у тиші творяться слова
Ти у мені так гірко відболіла
і восени осипалась дощем.
Розбила листя, щастя розгромила:
залишилися ненависть і щем.
І день, і ніч,
і пліч-о-пліч,
якесь ти дивне, усміхнене щастя:
криниця вічності в саду тимчасовості.
за що нам дане?
чи ти впізнаване?
загоюєш рани?