Юлія Оліяр
зміни це час коли найбільше боляче
бо звичний стрій весь зводиться нанівець
помирають люди
нажаль лиш за ними вмирає терпець
і твориться нова історія не тьмяна а сонячна
зміни це час коли ломить руки і ноги
у вовчі пророчі ночі
як виють сичі-поторочі
ввижаються твої очі
вдивляюся в їхні світанки
на фоні безодні останку
незламного ранку
починаю свій твір із легкої води
застигаю часом десь на верхніх акордах
бо згадавши скільки у світі біди
посилаю усе десь далеко до чорта
ноти линуть а дні на місці стоять
як писати коли душа оніміла
Я втомилась від тебе, війна.
Ти жахлива і надто потворна.
Кожен крик твій, як дуло, чорний,
кожен погляд твій - горя струна.
Я втомилась, бо ти незграбна:
не вбачаєш з ким йдеш у бій
принесли на крилах лебедята
чи то вітер Карпатських гір
що знедолена плаче мати
бо на неї напав лютий звір
принесли страшну правду і плачуть
похилились мені на плече
я не була готова
мене застали зненацька
ця у повітрі тривога
спільна могила братська
ракети в моїй кімнаті
клятий «язик» замість мови
я своєю молитвою небо закрию
Бог почує тихенькі і сильні слова
а на осінь Він нам подарує красиві жнива
і пташиний спів в гаю й новесеньку незламну Мрію
нагородить нас щедрим і світлим майбутнім життям
що в клубочку під серцем всміхнеться і тихо зрадіє
зірвані червоні намистини
розлетілися на частини
розкидалися по світах
загубилися у зірках
позбирати б назад
в найдорожчий свій сад
у стражданні та болі не треба вмирати
у стражданні – воля
мить щира й завзята
у свободи немає легких доріг
свобода – в одвіті
свобода не гріх
В очах лише майбутнє, ах, майбутнє!
Вершини, гори золоті і сад,
в якому розкидає барви многокутні
всіх спогадів минулих результат.
Липневий цвіт знайомих днів прощання,
серпневі зливи відголоску слів.
мені дали в руки книгу
і з неї лилась мелодія
таких незайманих слів
як хвилі моря п'янкого
чаруючий звук як нитка
пронизував наскрізь вени
заснути б забутись збутися
торкнутися твого чола
тебе зберегти повернутися
до дня коли злива лила
до дня коли небо рум’янилось
і сонце ще не пекло